Фото: facebook Катерини Пономарьової
Волонтерка поділилася думками у проекті «Жінка та війна»
Реклама
У проекті «Жінка та війна» волонтерки, дружини та наречені військових, матері, сестри, дружини загиблих Героїв, переселенки із східних областей та АР Крим розповідають про те, як перебороти в собі страх перед страшною загрозою – війною.
Однією із учасниць проекту стала чернівчанка, волонтера Катерина Пономарьова.
Ось що
вона думає про війну.
- Війна
– це тоді, коли ти береш дітей, необхідні речі, і їдеш у невідомість, де тебе,
скоріше всього, ніхто не чекає… Війна – це коли ти говориш людям на
іншому кінці країни, кажеш їм, що все буде добре… Ніхто не може знати, чи все
буде добре, а ти все рівно це їм говориш. Війна – це коли ти летиш за кимось на
край землі. Я пам’ятаю наших перших військових, з Національної гвардії, які
перебували в Луганську, ми з дівчатами просто говорили з ними, обіцяли, що все
буде добре, що вони повернуться живими, а коли клали трубку – плакали і
молилися, щоб наші слова все ж виявились правдою…
У кожної жінки є свій фетиш. Я завжди все вимірювала новою парою гарних туфель.
Так – тепер я не стану щасливішою від нової пари взуття, коли розумію, що ці
кошти потрібні військовим, які перебувають в зоні проведення бойових дій,
пораненим, переселенцям. Все стає байдуже, тому що у нас – біда.
Якось ми списалися у соціальній мережі з Лесею Михайлюк, і після цього
розпочали приймати родини переселенців. Коли зрозуміли, що потреб надзвичайно
багато – прийшли в Чернівецьку міську раду з проханням про допомогу.
Сподівалися, що ми там ненадовго – щось допоможемо, і на цьому наша допомога
закінчиться. Але ні, як можна було залишити людей, які в місті знають лише
тебе, і на тебе надіються? Для них ми стали такими собі феями. Як можна не
виправдати довіру?
В кінці березня до нас приєдналась Жанна Король, людина, яка прийняла в себе
перших переселенців. На той момент вона сама відправила першу машину в Херсон.
І ми вийшли на першу акцію. Було, з одного боку страшно, а з іншого – весело.
До нас підійшла мама бійця, який був на передовій, і прийняла нас за аферистів.
Але ми виявились давніми знайомими. І згодом вона долучилась до проведення
акції. Ми роздавали аматорські флаєри з потребами бійців, і багато людей
відгукнулося: незважаючи на дощ та нещадне сонце, люди принесли величезну
кількість продуктів та ліків. Потім свої сили спрямували також і на допомогу
пораненим та родинам загиблих.
Повертаючись назад, стає страшно від того, скільки роботи вже зроблено. Кожна
людина може сказати: «А що я можу змінити?». Якщо захотіти – крок за кроком –
можна змінити все! У 2014 році в організації працювало 12 волонтерів, які
тягнули чотири напрямки. Це і склад, і видача допомоги, це і зустрічі людей.
16-річна Юлія Цуркан о 06.30 зустрічала зовсім незнайомих їй людей. Але нехай
всі думають, що у нас все легко виходить – сподіваюсь, що це допоможе іншим
повірити у свої власні сили.
У планах – зробити наше місто привабливим для туристів. Дуже хочеться, щоб
чернівчани були щасливі. Хочу, щоб поняття «соціально незахищена категорія
населення» просто не було. Хочу, щоб закінчилась війна!
Джерело: www.womeninwar.org.ua
