Фото: facebook Катерини Пономарьової

 

Ось що вона думає про війну.

 

- Війна – це тоді, коли ти береш дітей, необхідні речі, і їдеш у невідомість, де тебе, скоріше всього, ніхто не чекає… Війна – це коли ти говориш людям на іншому кінці країни, кажеш їм, що все буде добре… Ніхто не може знати, чи все буде добре, а ти все рівно це їм говориш. Війна – це коли ти летиш за кимось на край землі. Я пам’ятаю наших перших військових, з Національної гвардії, які перебували в Луганську, ми з дівчатами просто говорили з ними, обіцяли, що все буде добре, що вони повернуться живими, а коли клали трубку – плакали і молилися, щоб наші слова все ж виявились правдою…

 

 

Якось ми списалися у соціальній мережі з Лесею Михайлюк, і після цього розпочали приймати родини переселенців. Коли зрозуміли, що потреб надзвичайно багато – прийшли в Чернівецьку міську раду з проханням про допомогу. Сподівалися, що ми там ненадовго – щось допоможемо, і на цьому наша допомога закінчиться. Але ні, як можна було залишити людей, які в місті знають лише тебе, і на тебе надіються? Для них ми стали такими собі феями. Як можна не виправдати довіру?

 

В кінці березня до нас приєдналась Жанна Король, людина, яка прийняла в себе перших переселенців. На той момент вона сама відправила першу машину в Херсон. І ми вийшли на першу акцію. Було, з одного боку страшно, а з іншого – весело. До нас підійшла мама бійця, який був на передовій, і прийняла нас за аферистів. Але ми виявились давніми знайомими. І згодом вона долучилась до проведення акції. Ми роздавали аматорські флаєри з потребами бійців, і багато людей відгукнулося: незважаючи на дощ та нещадне сонце, люди принесли величезну кількість продуктів та ліків. Потім свої сили спрямували також і на допомогу пораненим та родинам загиблих.

 

Повертаючись назад, стає страшно від того, скільки роботи вже зроблено. Кожна людина може сказати: «А що я можу змінити?». Якщо захотіти – крок за кроком – можна змінити все! У 2014 році в організації працювало 12 волонтерів, які тягнули чотири напрямки. Це і склад, і видача допомоги, це і зустрічі людей. 16-річна Юлія Цуркан о 06.30 зустрічала зовсім незнайомих їй людей. Але нехай всі думають, що у нас все легко виходить – сподіваюсь, що це допоможе іншим повірити у свої власні сили.

 

У планах – зробити наше місто привабливим для туристів. Дуже хочеться, щоб чернівчани були щасливі. Хочу, щоб поняття «соціально незахищена категорія населення» просто не було. Хочу, щоб закінчилась війна!