Фото: Район-інфо
Боєць 34 батальйону наразі дислокується у місті Піски
Нещодавно у Вінниці нагородили недержавним орденом «Народний Герой України» учасників АТО на Сході країни та волонтерів. Серед нагороджених – новосельчанин, боєць 34-го батальйону 57-ї бригади Вадим БАЛЮК. До Вінниці він приїхав з передової, з м.Піски, що на Донеччині. Свого часу Вадим служив у Криму і став одним з чотирьох військових, які не зрадили присязі і вийшли на материкову частину країни. Три сотні бійців тоді перейшли на бік ворога.Після нагородження у Вінниці молодший лейтенант Балюк отримав коротку відпустку. Район-інфо зустрівся з героєм за два дні перед виїздом до частини.
- Розумієш, я знаю, що всі ці нагороди, медалі, можливо, нічого не варті. Але як сказав мені один розумний чоловік, це звання з тих, що не дають до дня народження чи чергової річниці, його не купиш, як, на жаль, більшість державних нагород чи «статус учасника».
- Мабуть, так. Був Крим... Потім – служба у військовій частині у Рідківцях. Спочатку, у 2014 році, як і багатьом контрактникам мені продовжили контракт «до кінця особливого періоду». У 2015-му поїхав на офіцерські курси і тоді підписав новий контракт. Згодом сформувалася бригада. Був водієм-санітаром. Костянтинівка, Авдіївка, Водяне, Зайцеве – це не повний перелік «гарячих точок», де довелось побувати. Знову були офіцерські курси. Далі – Широкий Лан, Чонгар... Тоді став командиром взводу, відбули на передову, потім – знову полігон. Після того батальйон зайшов у Піски, з того часу і тримаємо.
- Згоріло все. Фактично вже немає цього міста. Луплять артилерією, «градами», тільки вже не стаціонарними, а переносними, на триногах. Б’є до 10 кілометрів. Ефект майже аналогічний. Чи є місцеве населення? Немає. Всі, хто міг – виїхали. Але є, якщо не помиляюся, 11 людей, які щодня переживають таке... Їм просто немає куди поїхати – це пенсіонери, люди похилого віку. Наші медики допомагають 80-річній жінці і її сину-інваліду, дід приходить по консерви, хліб. Він поїхав до родичів в Опитне, потім повернувся – там, каже, те саме. Ті, хто залишився тримають таке-сяке господарство, курей.
- Поставлю очевидне запитання – хто з того боку?
- Шахтарі, мабуть. Ми обороняємось, це легше, і менше втрат. Позиції обладнані, все пристріляне. Якщо буде наказ йти вперед – тоді справді можуть бути великі втрати. Зараз поранення і смерті переважно через міни, яких там дуже багато. У них оборона також на досить високому рівні, але тактика зовсім інша. Вони не живуть на позиціях. Попереду спостерігачі, а групи швидкого реагування з танками і БМП – на «підскоку».
- Так, ми – їх, вони – нас. Між позиціями відстань у 500-700 метрів. Все залежить від «зміни». Приходить одна зміна – стріляють так званим турбуючим вогнем, інша – сидить тихенько. Якби не старший брат – давно би все завершилось. Як приїде «гумконвой» - два тижні стріляють. Потім менше, менше. Вже не кажучи про снайперську зброю. Куля з кілометрової відстані пробила залізну опору, солдату бронежилет і зупинилася на кевларовій вставці. Вона його і врятувала. Непогано озброєні шахтарі.
- Хто нині в окопах? Не думаю, що сьогодні можна воювати з примусу.
- Зараз воюють переважно контрактники – люди, які знайшли себе на війні. Вони вдома вже не можуть бути, а ще, коли подивишся наші новини... Тобто повертаються на контракт раніше мобілізовані. Вони приїжджають додому, і вдома не можуть бути. Я зараз вдома, але думаю, як там мої солдати, хто про них дбає? Десь так...
– Думаю – ні.
- Так.
- Ні, я хочу додому, закінчиться термін контракту – і все.
Андрій Романцов
