«Звичайно, перед тим, як піти у військкомат, я вагався: що робити далі? – каже Юрій. – Але 27 лютого вирішив, що вдома сидіти не буду. Був мобілізований до Чернівецького  районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Там саме створювалася рота охорони. До того, як відправитися в зону бойових дій, а це сталося 11 травня, ми пройшли добротну підготовку. 24 окрема механізована бригада, до якої мене прикомандирували, утримувала позиції в Луганській області, між Золотим і Оріховим».
Тесліцький виконував бойові завдання неподалік від Лисичанська і Сіверськодонецька, міста, в якому колись була сильна жіноча волейбольна команда. Свої матчі вона проводила в на той час іще цілому Льодовому палаці. Юрій згадує, що призначень як суддя у Сіверськодонецьк не отримував ніколи. «Найсхідніше працював у Миколаєві», – каже.

«З наших бойових позицій ворога було не лише видно, а вночі й чути, після артобстрілів у нас відбувалися контактні бої, - згадує Юрій. – Коли удари були не надто точними, відсіч ми давали достойну. Але під час одного з польових боїв потрапив під обстріл. Відтоді в мене так понині й залишилося два осколки в нозі, два в руці і один – зліва у верхній частині тіла. Бували й щільніші бої, але тоді мене кулі минали. Того ж разу ворог запустив квадрокоптер. Вітер був у їхній бік, звуку чутно не було. Вийшло, що прямо по мені і двох бійцях. Дуже пощастило, що ми після такого залишилися живими».