"Ви б знали, як я пишалась своїм Тарасом, щодня у молитвах дякувала Господу, що дав мені такого сина. Спокійний, турботливий, порядний — це все про нього, — каже Олена Коврик. — Після школи Тарас навчався у Чернівецькому кооперативному технікумі та здобув спеціальність менеджера. Далі була строкова служба в армії, потім — робота у міліції. Із 2014- го по 2015 рік син брав участь в АТО. У 2021 році Тарас дістав звання офіцера. Він був щасливий зі своєю дружиною Софією та виховував 8-річного сина Василька. 
 
У березні 2022 року син разом зі своєю групою зачищав Бучу, Ірпінь та Гостомель від окупантів. За професіоналізм та мужність був особисто нагороджений грамотою від нинішнього міністра МВС Ігоря Клименка. Навіть у тому пеклі син не втрачав людяності. Якось я передала йому чергову партію волонтерської допомоги з Італії, де жила та працювала тривалий час, то він усе розвіз місцевим”. 

"Коли Тарас ніс службу на Київщині, то супроводжував колону із дітками-переселенцями зі східних областей, усі вони були сироти, — каже пані Олена. — Їхні сумні та заплакані очі Тараса так вразили, що він сказав: "Буду захищати Україну до останку заради усмішок малечі”. Знав: у його сина є рідні, а у цих діток уже нікого нема. 
Син потрапив до стрілецької роти. А 18 лютого цього року безвісти зник під Бахмутом під час виконання бойового завдання. Не повірите, але того дня в мене так серце боліло! Я була в Італії. Зателефонувала невістці, вона повідомила, що з Тарасом нема зв’язку. Я відразу купила квитки і подолала 2300 кілометрів додому, щоби знайти сина. Що наша родина тоді пережила — тільки Богу відомо. Я вірила, що мій син живий, сподівалася, що, може, він у полоні. Об’їздила всю лінію фронту, була за кілька кілометрів від ворога, щоб його знайти. Загалом здолала 6000 кілометрів, пройшла сотні лікарень та шпиталів, була у десятках моргів, бачила сотні тіл. І це найстрашніше. Але серед живих та мертвих Тараса не було. А у квітні мені повідомили, що позицію, де востаннє бачили Тараса, відбили ЗСУ... Ми з невісткою та дочкою упізнали Тараса за медальйоном з іменем "Софія” та обручкою”. 

"Тепер я допомагаю двом родинам, які у відчаї. Стараюся заспокоїти їх, вселити віру в краще, плачу з ними і мовчу. Разом переживати все це якось легше. Думаю, що Тарасик мною б пишався”, — каже жінка.