Військовий добровільно став на захист країни з перших днів повномасштабного вторгенння
Історії таких, як Олег не для статистики. Вони про життя, яке продовжується навіть тоді, коли здається, що світ завмер. Вони про вибір, віру, любов, які сильніші за війну.
Олег Кухарський народився і виріс у селі Пилипи-Олександрівські на Хмельниччині. Звичайне українське село з тишею, полями й глибоким корінням. Там він навчався, звідти їхав на навчання до Львова, де опановував професію пожежника. Повернувшись, працював у Віньківцях у пожежній частині. Грав у футбол, проводив час із друзями, любив життя просте, але живе.
"25 лютого 2022 року я сам прийшов у військкомат. Без дзвінків, без сумнівів. Просто знав, що мушу", — ділиться Олег.
Його призначили до інженерної частини. Потім — рота охорони, формування 56-го окремого стрілецького батальйону. Київщина. Запоріжжя. Бойовий шлях — як стиснена в кулак воля.
"Найважче було не знати, що буде завтра. І відчувати, як рвуться батьківські серця на відстані", — зізнається військовий.
23 грудня 2023 року. В день, коли багато хто готує новорічні закупи, Олег разом із побратимами заходив на нові позиції. Сусідній батальйон відступив. Їхня задача — тримати оборону. Незнаний маршрут. Мінне поле. Один невірний крок — і тиша розірвана вибухом.
"Підірвався на міні. Мене витягнули вчасно. Я живий. Але без ноги. Потім — лікарні. Порожнеча. Реальність, що болить більше за рану. Але — не кінець", - розповідає Олег.
Реабілітація у Львівській області. Шести поверхівка, сотні поранених. Військові з різних куточків України, кожен зі своїм болем і своїм страхом. Там Олег отримав протез, там вчився стояти заново.
Олег Кухарський
"Найважче — не фізичний біль. Найважче — знати, що ти вже не на війні, але й не вдома. Хочеш обійняти маму, зайти на кухню, сісти за стіл. І не можеш", - згадує боєці дні реабілітації.
Черги до ліфта, щоденні процедури, ранки з кавою, вечори на милицях по периметру реабілітаційного центру. Все як ритуал виживання.
"Але в мене була причина йти далі. Дівчина. Тепер — моя дружина. Друзі. Побратими, які телефонували з нуля і підтримували. І я теж жартував. Щоб не згаснути".
Медперсонал — здебільшого молодий. Але досвідчений. І — людяний.
"Я довіряв їм. Лікарка Христина Тарасівна. Реабілітолог, масажист — усі щирі, включені. Молодь, яка хоче допомогти. Це відчувається", - розповідає Олег.
"Це життя не повноцінне, але воно моє. Я його живу. І я — живий", - каже чоловік.
Відновлення, за словами Олега, — не лише про м’язи.
"Це про здатність відчути себе. Дух — важливий. Але й тіло треба чути. Бо бувають дні, коли не можеш. І треба прийняти це. І йти інакше. Але йти".
"Найбільша моя мрія — щоб зникла Росія. Щоб Україна перемогла. Щоб ми, нарешті, жили під мирним небом. Не боялися. І будували".
Вероніка Руда спеціально для "Чернівецького променя".
