Проблема хабарництва – не нова. Вона супроводжує людство від найдавніших часів і завжди залишалася болючим питанням для суспільства. У кожній державі, у кожній культурі існувало це явище, яке руйнувало справедливість, підривало довіру між людьми й віддаляло людину від Бога

Православ’я, спираючись на Святе Письмо та вчення святих отців, дає чітку відповідь: хабарництво – це гріх. Але виникає питання: хто більше винен – той, хто дає, чи той, хто бере? І чи можна будь-яку «подяку» вважати хабарем?

 

На ці питання відповів протоієрей Ігор Андрес Веретка Казмірчук, настоятель храму Волинської ікони Божої Матері села Богушівка Луцького району Іоанно-Богословського деканату та храму Святого Апостола Андрія Першозванного села Верхівка Луцького району Успенського деканату

Біблія неодноразово засуджує неправедні дари. У книзі «Вихід» сказано: «Не приймай дарунків, бо дари засліплюють зрячих і перекручують справу правих» (Вих. 23:8).

Це означає, що людина, яка бере хабар, втрачає здатність бачити істину. Навіть якщо вона знала правду, дар перетворює її серце на камінь, і вона починає виправдовувати несправедливість.

Пророк Ісая викривав беззаконня свого часу: «Князі твої непокірні, спільники злодіїв: кожен любить подарунки й женеться за хабарем» (Іс. 1:23).

Таким чином, хабар – це не просто людська слабкість, а духовна хвороба, яка веде до загибелі, бо де втрачається правда – там зникає і присутність Божа.

А про те, давати чи брати хабарі, що більш грішне, то з точки зору Євангелія, обидві сторони несуть однакову відповідальність.

Хабар існує лише тоді, коли є дві сторони – той, хто дає, і той, хто бере.

Брати хабар особливо небезпечно, бо це – зловживання довірою та владою, даною від Бога. Суддя, чиновник чи будь-який керівник, який бере дар, зраджує своє служіння. Це дуже схоже на вчинок Іуди, який за тридцять срібняків зрадив Господа (Мф. 26:15).

Давати хабар – це теж гріх, бо людина шукає вигоди неправедним шляхом. Часто виправдовуються: «Інакше не можна», «Так усі роблять». 

Але це – самообман. У такий спосіб людина підтримує корупцію, замість того, щоб боротися зі злом.

Святитель Іоан Золотоуст наголошував: «Хто бере хабар, той краде правду, а хто дає, той купує неправду». Отже, обидві сторони – співучасники одного злочину.

Хабар – це дарунок, який дається з корисливою метою, щоб обійти закон, уникнути покарання або отримати перевагу перед іншими. Він завжди пов’язаний із брехнею та несправедливістю.

Вдячність – це щира винагорода за вже виконану працю чи допомогу, коли людина нічого не вимагала.

Святитель Іоан Золотоуст наголошував: «Хто бере хабар, той краде правду, а хто дає, той купує неправду».

Апостол Павло каже: «Гідний робітник своєї нагороди» (1 Тим. 5:18). Тобто лікар, учитель, священник чи будь-який працівник має право на вдячність після чесно виконаної праці.

Якщо лікар вимагає грошей перед тим, як надати допомогу – це хабар.

Якщо ж пацієнт після лікування з вдячності приносить дар – це подяка, яка не є гріхом.

Коли людина виконує свою роботу сумлінно, вона заслуговує на вдячність. Якщо хтось після отриманої допомоги чи послуги висловлює подяку у вигляді дарунка чи матеріальної підтримки, це – не гріх, бо тут немає корисливої мети. Наприклад: після того, як майстер полагодив будинок чи лікар вилікував хворобу, людина може подарувати щось від щирого серця. Це – не «купівля», а вдячність. Така подяка благословенна, бо апостол Павло говорить: «Гідний робітник своєї нагороди» (1 Тим. 5:18).

Милостиня завжди була чеснотою в очах Церкви. Господь каже: «Будьте милостиві, як і Отець ваш милостивий» (Лк. 6:36). Якщо ми допомагаємо ближньому  їжею, грошима чи одягом,  не очікуючи нічого взамін, це – не хабар, а жертва любові. Гріхом милостиня стає лише тоді, коли робиться заради вигоди або з бажання купити прихильність: наприклад, «дам, щоб і мені щось перепало».

Пожертви на храм, на служіння чи на потреби священника – це благословенна справа. У Старому Завіті Господь наказав приносити десятини (Втор. 14:22–23). У Новому Завіті віруючі підтримували апостолів і Церкву добровільними дарами (Діян. 4:34–35). Якщо людина жерт­вує кошти Церкві з любові до Бога, це – добрий вчинок. Але якщо хтось думає, що пожертвою можна «купити» спасіння, благословення чи якусь посаду в храмі, тоді це перетворюється на духовний хабар і є великим гріхом.

Пророк Амос передавав слова Господні: «Ненавиджу, відкидаю свята ваші і не приємлю жертв ваших, бо суд нехай тече, як вода, і правда – як потік сильний» (Ам. 5:21,24). Богові потрібна не зовнішня жертва, а правда.

Хабарництво – це важкий гріх, бо воно спотворює правду Божу і руйнує суспільство. І той, хто бере, і той, хто дає хабар, однаково винні перед Богом.

Але не всяка винагорода є хабарем. Винагорода, що народжується з любові та вдячності після чесно виконаної праці, не є гріхом, а навпаки – може бути благословенням.