Війна Росії проти України прискорює формування незалежної політики безпеки Європи
Війна Росії проти України та Європи, діяльність «осі зла» проти західної системи цінностей, а також погрози президента США Трампа на адресу Данії змушують Європу формувати власну європейську зовнішню та безпекову політику.
Звернення опубліковано на сайті Панєвропи.
Готуючись до цієї сьомої промови про майбутнє Європи, яку я, за одним винятком, виголошую у день свого народження, я переглянув свої попередні промови.
Одне ключове послання з минулих виступів залишається актуальним і може бути підсумоване наступним чином: Європа досі живе в комфортній ілюзії держави загального добробуту, основною функцією якої є розподіл багатства, а не його створення. Загрози з боку Москви, Пекіна та решти країн «осі зла» зросли. У сфері політики безпеки залежність від Сполучених Штатів залишається проблемою. Що змінилося, так це сама політика Сполучених Штатів, яка досить чітко відображена в новій стратегії безпеки. У зовнішній політиці й надалі приймаються рішення відповідно до приватних інтересів окремих зацікавлених груп, що часто шкодить Європі в цілому.
Тому настав час перестати ухилятися від відповідальності і натомість узяти її на себе.
Новим у стратегії безпеки США є відверта підтримка антиєвропейських сил у європейських країнах з боку нинішньої адміністрації провідної світової наддержави. Віце-президент США Дж. Д. Венс уже чітко дав це зрозуміти у своїй промові на Мюнхенській конференції з безпеки. Президент Трамп, заявивши, що ЄС існує лише для того, щоб «обдурити нас» — інакше кажучи, нашкодити Сполученим Штатам — дав зрозуміти, що він не має часу на європейську інтеграцію.
Якщо використовувати термін «поворотний момент», то це ще один поворотний момент. Те, що все це подається як консервативний поворот у США, можна розцінювати лише як невдалий жарт.
Якщо згадати великого консервативного президента у Вашингтоні, то це, мабуть, Рональд Рейган, який був не лише прихильником і захисником європейської інтеграції, але й чітко розумів, що ворог знаходиться не в Брюсселі чи будь-якій іншій європейській столиці, а в Москві та інших столицях «осі зла».
Саме він тиснув на Горбачова, щоб той зняв «залізну завісу», а точніше, погодився на її демонтаж. Але він був не єдиним. Не слід забувати й про Івана Павла ІІ — Святішого Отця, який своїми словами «Не бійтеся» під час візиту до тодішньої комуністичної Польщі закликав людей відстоювати свободу.
Це послання залишається актуальним і сьогодні — для всієї Європи. «Не бійтеся». Не відмовляймося від нашої відповідальності, а як європейці відповідально приймаймо виклики. Незважаючи на всю критику, яку ми можемо висловити щодо багатьох проблемних політичних рішень у Європі, Європа все ще має потенціал, щоб бути сприйнятою як геополітичний актор.
Сполучені Штати мають право визначати свої інтереси незалежно від Європи. Чи справді те, що міститься в поточній, широко обговорюваній стратегії безпеки та нібито непублічному підготовчому документі до неї, відповідає інтересам США, чи лише інтересам американської олігархії, — це питання, яке я не хочу тут обговорювати. Ми повинні зосередитися на Європі.
Європа не має права вимагати, щоб США відповідали за нашу безпеку. Звичайно, протягом тривалого часу США також було зручно розглядати європейців лише як молодшого брата, про якого потрібно піклуватися. Той факт, що Німеччина, наприклад, призупинила призов до армії за часів міністра оборони Ґуттенберґа, був не просто рішенням, ухваленим з міркувань зручності в Берліні. Це повністю відповідало самосприйняттю США як провідної світової наддержави.
Представник однієї меншої країни, яка згодом приєдналася до НАТО після падіння «залізної завіси», якось розповів мені, що американці на той час вважали, що цій країні не потрібні військово-повітряні сили. Вони думали, що їхній старший брат у Вашингтоні подбає про це. А молодший брат у Європі вирішив: нам потрібні власні військово-повітряні сили. По-перше, це рішення було мудрим і правильним; по-друге, воно показує, що навіть менша країна здатна узяти відповідальність, якщо вона цього хоче.
Але повернімося до стратегії безпеки США, яка місяць тому привернула значну увагу ЗМІ. Її багато інтерпретували, і деякі положення документа не зовсім узгоджуються з особливим умиротворенням, яке демонструється щодо Путіна.
Окрім самовихваляння чинного президента у Вашингтоні, стратегія безпеки формулює позиції, які давно відомі. США хочуть залишатися провідною світовою наддержавою в усіх сферах — від військової могутності та найсильнішої економіки до технологічного лідерства. У цьому немає нічого поганого.
Подібні прагнення (за винятком аспекту наддержави) також були сформульовані у документах ЄС, таких як Лісабонська стратегія та «Зелений курс». Європа могла б багато чого навчитися з роз’яснень, що містяться у документі США. Я маю на увазі, зокрема, зобов’язання щодо обороноздатності та майже повної незалежності в енергетичних питаннях.
У документі також є деякі пункти, які звучать суперечливо. Наприклад, стверджується, що США виробляють найкращі у світі товари. Водночас висловлюється жаль щодо торговельного дефіциту, що, своєю чергою, призводить до критики вільної світової торгівлі. Тут, очевидно, американські споживачі не погоджуються з керівництвом Білого дому, адже якби американські товари були найкращими, навряд чи американці купували б товари з Європи чи інших країн.
До речі, це перевага, яку Європа може використовувати у своєму партнерстві зі США. Однак після чверті століття переговорів ми нарешті маємо бути готовими затвердити угоду з МЕРКОСУР — торговельний договір з кількома південноамериканськими країнами.
Пані та панове, я навмисно використав термін «партнерство». Адже він кілька разів згадується в стратегічному документі США, зокрема щодо партнерства з Європою — у зв’язку зі збереженням свободи та безпеки як частини західної ідентичності.
Однак виникає кілька серйозних непорозумінь, особливо щодо питання ідентичності. Ці непорозуміння частково ґрунтуються на різних інтерпретаціях, але також свідчать про чітке неприйняття європейської інтеграції, як згадувалося вище.
Стратегічний документ прославляє національну державу. Це можна пояснити історією США і, відповідно, їхнім самосприйняттям, однак це не зовсім відповідає європейському розумінню. У США «націєтворення» означає, що держава формує націю. Кожен, хто іммігрує до США, — принаймні згідно з поширеним розумінням — стає частиною американської нації.
Хоча значна частина цього підходу була перейнята і в Європі, він не зовсім відповідає ідеї національних держав у Європі, які більше нагадують великі племінні спільноти, аніж націю багатьох іммігрантів, як у Сполучених Штатах.
Європа знала наднаціональні імперії та співдружності держав; Сполучені Штати є чимось на кшталт наднаціональної держави, навіть якщо це тлумачиться інакше — передусім через принцип «плавильного котла націй», злиття багатьох націй в одну нову. Європа ж звикла до відмінностей, які не обов’язково означають ворожнечу. Ідея європейської національної держави походить із націоналістичної ідеології, що відкидає наднаціональний порядок.
Це досягає кульмінації у стратегічному документі США у вигляді підтримки так званих патріотичних сил. Саме тут ми знову згадуємо промову віцепрезидента США Дж. Д. Венса на Мюнхенській конференції з безпеки і, відповідно, маємо переглянути значення деяких термінів.
Бо, пані та панове, тут щонайменше відбувається плутанина термінів, якщо не навмисне спотворення значень в орвеллівському сенсі.
Ми знаємо альянс партій, що утворюють парламентську групу в Європейському парламенті під назвою «Патріоти за Європу». Сама ця назва містить два хибних твердження. Це не патріоти, а, в окремих випадках, брутальні націоналісти. І вони, безперечно, не за Європу. Концепція цих партій ґрунтується на фактичному демонтажі європейської інтеграції, зведенні її до простої міжурядової співпраці без спільних інституцій.
Крім того, більшість партій, об’єднаних у цю групу, так чи інакше пов’язані з Путіним, який цілком однозначно прагне домінувати в Європі. Вони є новою п’ятою колоною Москви (стара, ще з комуністичних часів, досі існує) і таким чином вчиняють подвійну зраду — своїм власним країнам та Європі.
Друге спотворення понять проявляється у зловживанні терміном «Центральна Європа» з боку цих так званих «Патріотів за Європу». Згадаймо: саме партії з Угорщини, Чехії та Австрії заснували цю парламентську групу, також заявляючи, що представляють центральноєвропейську ідею в опозиції до Брюсселя.
Центральна Європа — ця ідея наднаціональної імперії, відома нам з історії, — не має абсолютно нічого спільного з цими націоналістами. Саме їхня ідеологія і зруйнувала Центральну Європу.
І нам потрібно прояснити ще третій термін, оскільки він часто використовується цією націоналістичною, антиєвропейською групою в її опозиції до Європейського Союзу — концепція субсидіарності. Це принцип, згідно з яким більша спільнота не повинна регулювати те, що може бути належним чином врегульовано на рівні меншої спільноти.
Однак ця концепція субсидіарності значно глибша, ніж просто регуляторний принцип, і, безумовно, глибша, ніж просто відносини між Європейським Союзом і його державами-членами. Розгляньмо цитату з енцикліки «Quadragesimo anno», у якій Папа Пій XI формулює надзвичайно чітке визначення.
Але перш ніж перейти до цього, пані та панове, дозвольте ще один коментар щодо стратегії безпеки США. Зокрема, щодо секретного проєкту, якого нібито навіть не існує, але він викликав ще більший резонанс, ніж версія, опублікована згодом.
У ньому названо кілька країн, які нібито мають бути виведені зі складу Європейського Союзу з метою його руйнування. Однією з таких країн є Австрія. Це може декого здивувати, оскільки Австрія не особливо виділяється в Брюсселі.
Але — і тепер я на мить припущу, що цей секретний документ є справжнім — якщо Австрія там справді згадується, то автори цієї стратегії стверджують, що знають Австрію краще, ніж багато самих австрійців. Сучасна ідея європейського об’єднання є, власне, австрійською ідеєю. Вона була розроблена у Відні Ріхардом Куденгове-Калерґі, який у 1922 році опублікував статтю «Пан-Європа: пропозиція», а у 1926 році — рівно 100 років тому — організував у Відні перший великий Пан’європейський конгрес.
Однак — і знову припустімо, що цей секретний документ є справжнім — якщо Австрія там справді згадується, то автори стратегії розуміють: щоб знищити ідею, потрібно знищити її ядро. Тому прагнення вивести Австрію з ЄС було б логічним. Партнери фальшивих патріотів вже встановлені, але кожен, хто подивиться на результати соціологічних опитувань за грудень, побачить, що шансів у них майже немає.
Однак цей факт мають використати всі європейці! Європа явно має що запропонувати переважній більшості європейців. Це чітке зобов’язання, але воно не повинно використовуватися як страхувальна сітка; навпаки — воно є міцним фундаментом для сильної, незалежної та політично дієздатної Європи.
Тепер повернімося до субсидіарності та її визначення у Папи Пія XI. У своїй енцикліці «Quadragesimo anno» Пій XI описує «соціально-філософський принцип» (субсидіарності), який є «поза сумнівом і поза тлумаченням», наступним чином: «Так само, як те, що окрема людина може здійснити з власної ініціативи та власними силами, не слід у неї відбирати та передавати суспільству, так само несправедливо відбирати у менших і підпорядкованих спільнот те, що вони можуть здійснити та успішно завершити, і передавати це більшій і вищій спільноті; водночас це завдає серйозної шкоди та руйнує весь суспільний лад».
Пій XI стверджує, що дотримання цього принципу забезпечує значно кращу роботу різних суспільних одиниць, ніж у разі втручання державної влади у всі сфери: «Чим краще підтримується ієрархія різних форм суспільства шляхом суворого дотримання принципу субсидіарності, тим сильнішою стає соціальна влада та ефективність, і тим кращою та процвітаючою буде держава».
Таким чином, субсидіарність є протилежністю всерегулюючої держави, яка претендує на єдину суверенність, як це робить національна держава. Субсидіарність закріплена в європейських договорах, хоча й лише технічно. Але що заважає нам вимагати її реального, практичного втілення?
Субсидіарність у визначенні Святішого Отця — і я досі вважаю це найкращим визначенням — є, по-перше, чітким закликом до компактної держави, а по-друге, закликом до верховенства права. Сьогодні ми охоче говоримо про верховенство права, про ліберальну правову державу, але зазвичай маємо на увазі лише технічне визначення обов’язку дотримуватися законів, не замислюючись над справжньою сутністю ліберальної правової держави.
А її сутність полягає в наступному: «Верховенство права захищає справедливість і свободу!» Правова держава не нав’язує силоміць приватні уявлення про щастя чи добробут для всіх. Правова держава, безумовно, приймає різноманіття та різні особисті уявлення про спільне життя, якщо вони не загрожують правам і свободам інших.
Правова держава не проголошує жодну конкретну ідеологію єдино правильною. Це логічно для демократичного суспільства, адже йдеться про конкуренцію принципів і фундаментальних цінностей. Правова держава відкидає лише ті ідеології, які сповідують авторитарні або тоталітарні концепції чи представляють інтереси держав, керованих у авторитарний або тоталітарний спосіб.
Невеликий приклад, що ілюструє мою думку. Нещодавно німецький телеканал Arte показав документальний фільм про плани США щодо знищення Європи. Знищення Європи там зображується переважно як справа так званих правих або ультраправих сил; старі комуністичні мережі не згадуються. Це все ще можна вважати неточністю, але я вже пояснив, яку політику переслідують ці фальшиві патріоти у поєднанні з силами зі США.
Але далі у фільмі сказано: «Фокус цих ультраправих зосереджується, серед іншого, на нації або на «сім’ї з чоловіком, жінкою та дитиною як природній одиниці та основі суспільства. Класика ультраправих». Телеканал Arte фінансується з державних коштів, передусім з Німеччини та Франції.
Згідно з таким визначенням, тут, ймовірно, знайдеться чимало правих екстремістів, які, як і я, позитивно ставляться до сім’ї. І тоді постає питання, чому саме ці фальшиві патріоти, з якими нібито борються, приваблюють розчарованих людей, які все ще вірять в сім’ю та цінують її.
Насправді це лише підживлює поляризацію суспільства. Саме ту поляризацію, від якої європейське суспільство страждає в багатьох сферах, адже ідеологічна упередженість фактично нав’язується державою. Це не має нічого спільного ні з верховенством права, ні з демократією; це цілком очевидне зловживання державними коштами та статусом суспільного мовника.
Усі ми знаємо, що в Європейському Союзі було зроблено багато політичних помилок, і вони продовжуються. Ми повинні постійно визнавати ці помилки. І ті, хто їх робив і продовжує робити, не мають жодного права називати нас фальшивими патріотами. Хоча, на жаль, саме вони обіймають владні посади в деяких країнах ЄС.
Де, скажіть будь ласка, існує більша відданість Європі, більша відданість наднаціональному порядку, більша відданість свободі та верховенству права, ніж у всіх тих організаціях, які сьогодні запросили нас на цей захід?
Раніше я відкинув практику всерегулюючої держави загального добробуту, бо вимагаю відповідальності як від вільних громадян, так і від політиків. Тому дозвольте короткий відступ щодо політичних помилок, з якими ми стикаємося, перш ніж я знову повернуся до зовнішньої політики та політики безпеки і, відповідно, до ідеї геополітично дієздатної Європи.
Коли ті самі політики, які колись з таким же завзяттям просували «Зелений курс» та Закон про ланцюги постачання, тепер різко відступають, бо реальність наздоганяє їх, стає очевидно, що ми маємо кадрову проблему в політиці. Де тут відповідальність політиків? За якими критеріями закони проголошуються безальтернативними, щоб потім бути переглянутими ще до того, як вони набудуть чинності?
Держава не може і не повинна регулювати все. Держава повинна встановити рамки відповідно до здорової економічної політики, створюючи правову визначеність, а не бюрократизацію, і забезпечувати внутрішню та зовнішню безпеку. Саме за це ми сплачуємо податки та збори.
Чим більшими є зовнішні загрози, тим доцільніше співпрацювати в межах спільноти цінностей — такої як Європейський Союз з його спільними інституціями.
Найбільшою загрозою для Європи вже багато років є московська війна на знищення проти України. Це війна, спрямована на знищення держави та народу, водночас з прагненням розколоти Європу для легшого контролю. Я вже наголошував, що московська п’ята колона, від фальшивих патріотів до старих комуністів, вчиняє тут державну зраду.
- Росія була створена шляхом завоювань і утримується за допомогою терору.
- Ця московська колоніальна імперія — цей термін більш доречний, ніж «Росія» — знає лише два стани: війна або підготовка до війни.
- Вона спрямована на експансію. Завойований та поневолений народ використовується для принесення в жертву в наступній військовій експансії.
- Брехня — це прояв влади московського правителя. Навіть якщо він знає, що всі інші знають, що він бреше, він може собі це дозволити, бо має владу.
Усвідомивши ці принципи, нескладно — за умови відданості європейським цінностям — по-перше, виробити стратегію поводження з Москвою, а по-друге, нарешті чітко визначити ціль підтримки України.
- відновлення територіальної цілісності та суверенітету України;
- репарації від Москви;
- зміна режиму в Москві.
Справу Путіна необхідно розглянути в межах міжнародного трибуналу з воєнних злочинів.
Але не лише московська колоніальна імперія безпосередньо атакує верховенство права на міжнародному рівні, тобто світовий порядок, заснований на правилах. Китай не приховує, що абсолютно не поважає права людини. Його агресивна зовнішня політика, поєднана з економічною політикою залежності та підкріплена комуністичною ідеологією, становить колосальну загрозу для вільного світу. Комунізм, на жаль, нікуди не зник — не забуваймо цього!
Пекін цілком чітко дає зрозуміти, що має намір анексувати Тайвань, за потреби — військовою силою.
Якщо ми, західний світ, у наших відносинах з Росією не продемонструємо, що готові захищати порядок, заснований на правилах, аби не скотитися до глобальної анархії, у якій згадана «вісь зла» вважає, що може силою взяти все, чого забажає, — тоді Китай наважиться на військовий напад на Тайвань.
Інакше кажучи: якщо ми не готові захищати порядок, заснований на правилах, в Україні, ризик війни у світі зростатиме експоненційно.
Розділена Європа не зможе впоратися з цими викликами. Це також демонструють спроби президента США Дональда Трампа укласти угоду з московським тираном Путіним через голови українців та європейців — угоду, яка може бути вигідною олігархічним колам обох президентів, але не здатна принести мир.
Мир має бути справедливим.
Це знову повертає мене до вимоги, яку я неодноразово висував у своїх виступах і надалі продовжуватиму висувати: Європа, Європейський Союз, потребує справжньої європейської зовнішньої політики та політики безпеки.
Європейська зовнішня політика — це не лише координація зовнішніх політик 27 держав-членів (і я сподіваюся, що їх буде більше) Високим Представником з питань закордонних справ і політики безпеки, але й міністерство закордонних справ ЄС на чолі з міністром.
Для цього нам потрібне ядро європейської конституції, яке чітко закріплює саме цю зовнішньополітичну компетенцію за Європейським Союзом. До речі, цей пункт повністю відповідав би принципу субсидіарності. Так само як сьогодні кожен національний міністр закордонних справ підзвітний парламенту у своїй країні, міністр закордонних справ ЄС був би підзвітний Європейському парламенту, який безпосередньо обирається громадянами ЄС.
Саме в цьому й полягає питання суверенітету, про який так люблять говорити національні егоїсти. Адже суверенітет, пані та панове, у конкретному вимірі означає здатність діяти та формувати події. Європейська зовнішня політика пропонувала б очевидну додаткову цінність порівняно з суто націоналістичним підходом.
Разом ми можемо розробити стратегії реагування на зміни в геополітиці та геоекономіці. Що, наприклад, означає глобальне потепління для світових торговельних шляхів? Я маю на увазі Північно-Східний прохід, який стане можливим у разі танення Північного Льодовитого океану.
Але я також думаю про європейську стратегію щодо потенційної деколонізації московської колоніальної імперії. У деяких країнах вже існують програми підготовки політиків з різних пригноблених народів цієї колишньої імперії до управління таким сценарієм з якомога меншим кровопролиттям.
Я навіть не згадав про розширення наших відносин з країнами Латинської Америки або про конкретну стратегію щодо Африки. Росія, Китай і Сполучені Штати здійснюють значний вплив на ці регіони. Зазвичай це не на користь цим регіонам, і здебільшого на шкоду Європі.
Пані та панове, дорогі друзі, як політично активні люди, ми всі спостерігали за подіями останніх кількох днів. І тут я маю на увазі не лише нещодавні протести проти режиму в Тегерані, які демонструють, що прагнення до свободи можна придушити лише тимчасово. Безумовно, іранський народ також заслуговує на свободу, демократію, права людини та верховенство права. Він також прагне цих прав.
Щоб не було неправильних тлумачень моїх коментарів щодо повалення диктатури Мадуро у Венесуелі: я не пролив жодної сльози за цим комуністичним гнобителем. Але ми повинні запитати себе, що означає спосіб його повалення та арешту Сполученими Штатами. Вищезгадана Стратегія національної безпеки США наголошує на доктрині Монро: «Америка для американців».
У мене немає кришталевої кулі, щоб передбачити майбутнє. І я не детермініст, який вважає, що все вже наперед визначено. Але одне я можу сказати з упевненістю: усе це матиме безпосередній вплив на нас, європейців.
Саме тому ми, як європейці, маємо запитати себе: чи хочемо ми й надалі залишатися в самовдоволеному комфорті — і таким чином стати пішаками неєвропейських держав — чи хочемо стати незалежними гравцями на світовій арені?
У нас ще є можливість, у нас ще є вікно можливостей, щоб стати незалежними гравцями. Думаю, що всі присутні тут знають, що я однозначно віддаю перевагу цьому варіанту.
