Капітан поліції Микола Николайчук самовіддано та мужньо захищав державу у складі батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області. 21 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині він отримав смертельні поранення. Йому було лише 28 років.

На Буковині з глибоким сумом і великою шаною згадують Миколу Николайчука — поліцейського-воїна, людину зі світлою душею і великим серцем, який віддав життя за Україну. Микола був людиною, про яку говорять із теплом навіть ті, хто знав його недовго. У полеглого захисника залишилися батьки, молодший брат, кохана дружина та чотирирічна любляча донечка.

Народився Герой 23 жовтня 1996 року в селі Валява на Кіцманщині. З юних років він вирізнявся відповідальністю, цілеспрямованістю та щирою повагою до людей. Після закінчення школи Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання сприймав як частину свого покликання.

Розпочинав службу в поліції Микола Николайчук слідчим у слідчому відділенні поліції №1 у Сторожинці. Згодом працював у відділенні розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я людини Чернівецького районного управління поліції. Колеги згадують його як принципову, професійну людину.

У червні 2024 року він прийняв непросте рішення — перейти до батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області, щоб боронити Україну від загарбників на передовій. Він не шукав легкого шляху. Спочатку служив інспектором взводу №1 роти №1, а згодом став старшим інспектором відділення безпілотних літальних апаратів, радіоелектронної розвідки та радіоелектронної боротьби.

Капітан поліції здобув навички керування безпілотниками, координував розвідку, знаходив ворога з неба. Побратими кажуть, що Микола швидко опанував нову складну спеціальність, вмів працювати під тиском, завжди зберігав холодний розум і підтримував інших навіть у найважчі моменти. Його поважали за дисциплінованість, витримку та справжню любов до рідної землі.

«Краще загинути в бою, ніж стати на коліна перед ворогом» — ці слова були життєвою позицію Миколи і, на жаль, стали його долею……

21 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав поранення, несумісні з життям. Миколу поховали у рідному селі. Тепер на його могилі завжди квіти — від рідних, друзів, колег, від людей, які навіть не знали його особисто, але вшановують героїчний подвиг.

Тетяна Любомирівна, мати Миколи згадує, що її син ріс дуже хорошою дитиною, завжди допомагав їй, ніколи не залишав нікого в біді, мав велике і щире серце. Для неї ця втрата — непоправна, адже він був світлом її життя.

Микола дуже любив читати, захоплювався історією та цікавився всім, що могло дати йому нові знання. Він завжди прагнув справедливості й умів підтримати кожного, хто цього потребував. Саме ці риси привели його до служби в Національній поліції України, де він чесно, відповідально та самовіддано працював понад сім років.

Вітчим Іван виховував Миколу з дитинства. Їхній зв’язок був міцнішим за кровну спорідненість.

У житті Миколи особливе місце займав спорт: він постійно тренувався, підтримував себе у формі й завжди вмів мотивувати інших. Особливо пишався своїм рідним братом Іваном, який займається кікбоксингом та має безліч нагород.

«Брат завжди давав мені настанови і повторював, що я повинен стати чемпіоном світу. Я пообіцяв йому перемогти — і вже став Чемпіоном України. На змаганнях поруч зі мною була його кофта, яка зігрівала і додавала сил. Тепер присвячую всі свої перемоги й медалі йому, своєму найкращому братові, який завжди вірив у мене. Тепер він мій ангел-охоронець, і кожна моя перемога — для нього», - каже брат Миколи, Іван.

Вдома на Миколу завжди чекали любляча дружина Марія та чотирирічна донечка Вікторія. Вони були його найбільшою підтримкою.

Марія згадує коханого зі сльозами на очах та теплом у серці, кажучи, що він був найкращим чоловіком і батьком, який умів любити по-справжньому, берегти сім’ю й дарувати відчуття захищеності:

Вікуся дуже схожа на свого татуся: така ж усміхнена, лагідна й добра. Вона завжди чекала, коли він повернеться зі служби, раділа кожній зустрічі, уважно слухала казки, які він їй завжди розповідав.

Микола пообіцяв донечці приїхати «коли з дерев опадатимуть листочки». Вона дуже чекала тата. Постійно запитувала маму: «Вже листочки опадають… чому мій тато не прийшов? Але він не встиг…Тепер Вікторія знає: її тато — Герой. Він завжди поряд, тільки з небес. Його обійми, його сміх, його любов — живуть у ній. Цей біль назавжди в серці родини.

Поруч із Миколою все життя був його друг дитинства та колега по службі – Андрій Вікірюк. Вони росли разом, навчалися, працювали, ділили радощі й проходили через випробування.

Бойові побратими Дмитро Каплунов та Дмитро Олександрюк зі стрілецького батальйону поліції Буковини згадують Миколу, як принципового професіонала, який завжди доводив справи до кінця. Для них було честю знати його й служити разом з ним.

Він був тим, хто завжди підставить плече. Якщо хтось мав проблему — Микола швидко знаходив рішення. Він не боявся складних викликів, навпаки — завжди прагнув робити більше. Його енергія, мотивація й незламний дух завжди додавали сил у боротьбі з окупантом.

Микола Николайчук віддав найдорожче — своє життя — за мир і безпеку України. Його мужність, честь і відданість державі назавжди вписані в історію. Пам’ять про Героя житиме в його родині, у донечці Вікторії та в кожному звільненому клаптику української землі.

Вічна шана і пам'ять Герою! Назавжди у строю!