«Лікарі сказали, що змушені відключити сина від ШВЛ». Буковинець загинув після вибуху на заводі з виробництва вибухівки

ЖК Uptown Будівельна компанія Ярко Ярковиця Чернівці Буковина

Фото: Суспільне Чернівці

23-річний хімік-дослідник Андрій Коблянський отримав 50% опіків тіла внаслідок вибуху в лабораторії заводу, де він виготовляв вибухівку для війська
Реклама

"Дорога мамо, вітаю тебе з Днем народження. Нехай у твоєму житті буде поменше негараздів, а побільше радісних моментів. Хочу тобі подякувати за доброту, любов і турботу. За все-все, що ти робила, робиш і робитимеш для мене. Нехай усі політтехнологи, "картьожники", віщуни та ясновидці пророкують тобі добрий рік: спокій, мир та достаток. Здоров’я тобі, бережи себе. Андрій. 11.01.2025 року."

Ці слова Андрій Коблянський написав мамі у вітальній листівці за рік до того, як його життя обірвалося. Його мама Фаїна Коблянська читає це привітання зі сльозами на очах у кімнаті сина. А її син вже ніколи не зможе додати у її життя нових радісних моментів.

Історію життя та загибелі Андрія Коблянського опублікувало Суспільне Чернівці.

23-річний хімік-дослідник отримав 50% опіків тіла внаслідок вибуху в лабораторії заводу, де він виготовляв вибухівку для війська. Спочатку його лікували в Києві, потім у Німеччині. Після опіків Андрій мав сепсис, а потім і інсульт. Після цього батькам сказали прощатися з сином, бо лікарі відключатимуть його від апарату штучної вентиляції легень.

Андрій працював хіміком-дослідником на одному із підприємств Міністерства оборони України. Вибух, який трамував Андрія, трапився 9 грудня 2025 року. В кінці робочого дня, приблизно о 22:00. Тоді всі працівники збиралися їхати додому. Андрій уже свою роботу виконав. І мав чекати усіх на вулиці чи в цеху, бо вони всі разом їхали, переповідає мати Андрія зі слів очевидців.

"Андрій зайшов у цех, де його колега робив свою роботу. І сказав: "Ти іди перекури, а я за тебе зроблю цю роботу". І тут стається вибух. В мене вже було якесь передчуття, бо завжди Андрій мені писав, коли вертався з роботи додому, а вертався він пізно, о 22:00 тільки завершував роботу, бо, як кажуть, "горів" нею. І в той день я просто від нього не побачила повідомлення, що він вдома", — каже мама Андрія.

Вранці Фаїні телефонували. Ймовірно, хотіли повідомити, що у сина опіки й він перебуває у лікарні. Але жінка не відповіла на дзвінок — робить так під час уроків, які веде у школі.

Але додзвонилися до тата Андрія. Пізніше чоловік прийшов до дружини на роботу і сповістив про те, що трапилося з сином.

"Я боявся повідомляти дружині, бо вона в школі на уроках. Я зміг їй повідомити тільки в обідню перерву, колеги вже знали. Тоді ми ще не знали важкості стану. Ми купили квитки і приїхали до Києва. Я навіть його не впізнав спочатку. Чорне обличчя, таке закопчене. Голова здавалася дуже великою. Груди замотані бинтами, руки у бинтах. Тільки коли ноги почав розглядати, от тоді я впізнав", — каже батько Андрія Олександр Коблянський.

За словами Фаїни, все, що вибухнуло, пішло на Андрія. Опіки були глибокі, ураження тіла — понад 50%. Спочатку чоловіка лікували поблизу виробництва, де це все сталося, а пізніше перевели в опіковий центр в Києві.

Перша операція з пересадки шкіри тривала дві години, наступна — шість годин.

"Коли я побачила оперовані руки, там кожен палець був заново обшитий шкірою і такі маленькі скобочки, знаєте, як ми степлером робимо. Після цього я почала називати його мій термінатор. Бо він весь був у металі", — пригадує мама Андрія.

За словами Фаїни, навіть досвідчені лікарі розводили руками, бо було багато глибоких опіків.

"Нам посприяло керівництво того заводу, де Андрій працював, що можна відправити в Німеччину медеваком", — каже Фаїна.

За годину і 40 хвилин сімʼя вже була у клініці в місті Ганновері. Там йому з ніг на руки, шию та плечі пересаджували шкіру. Медики підключили пацієнта до апарату штучного дихання.

"Але, на жаль, чи під час транспортування, чи, може, в першій лікарні, може, в другій стався от такий момент, що він вже мав сепсис. Ліки, які були в наявності, — найпотужніші ліки, сину не допомагали", — пригадує мама Андрія.

Мама приходила до сина щодня. Було однобічне спілкування. Вона передавала привіт від родичів та друзів. Розповідала, що відбувається вдома. Він не відповідав, але лікарі запевняли, що він нас чує. Пізніше зробили вже інтубацію не через рот, а через шию.

"Ну, казали, що чує. Навіть вони його намагалися один раз теж збудити. Показали, що треба з ним говорити. Ще одна там медсестра каже: "А яку музику Андрій любить?". Я кажу: "Включайте класику. Спочатку дуже голосно включали Баха, Моцарта, класичну музику. Я кажу: "Андрійко, давай, ти вийдеш з цього положення. Молилася. Хрестик, що його хрестили, клала йому на груди".

Мати не могла повірити, коли завідувачка лікарні повідомила, що лікарі змушені відключити Андрія. Бо у нього стався інсульт.

"І мозок вже не сприймає взагалі нічого, що це несумісно з життям", — пригадує мама.

Був шок. Жінка намагалася це усвідомити і перебороти в собі.

"У мене був важкий стан, мене трусило. Я зателефонувала чоловіку та керівництву Андрія з роботи, про це їм повідомила. Години дві налаштовувалася, щоб зайти в палату. На моніторах я побачила вже зовсім інші цифри і зовсім інші лінії і навіть іншого кольору. В палаті вже горіли лампадки. Все було приготовлене на те, щоб людина йшла в інший світ. Я включила камеру, і чоловік онлайн з ним попрощався, керівництво сина теж", — пригадує Фаїна.

"Він був ще під апаратом, але дружина сказала мені, що маю попрощатися, — пригадує тато крізь сльози, — чесно, мені здалося, що дружина з каменю зроблена. Бо я би так не зміг. Вона включила відео, показала Андрія мені по телефону. Питає: "Що ти можеш йому сказати? Сказав, що ми його любили, що і любимо. Я навіть виправився, — каже тато плачучи, — я не міг тоді багато говорити".

Лікарі запитували маму, чи хоче вона бути присутньою, коли чина відключатимуть від ШВЛ.

"Але я не змогла. Я не захотіла", — каже мати.

О 18:00 31 грудня 2025 року Андрія не стало. У ці хвилини його мати молилася і просила, щоб, якщо існує той світ, то у ньому було б все краще, ніж у цьому.

"Щоб душа його перевтілилася у інше тіло", — каже мати.

Подруга Ірина навчалася в одній групі з Андрієм на хіміків. Розповідає, що Андрій був для неї авторитетом.

"Це була група освічених людей, всі були олімпіадниками, 200-бальниками. Я розуміла, що він гідний конкурент для мене певною мірою, — посміхається, — для нього завжди було важливо, щоб все було справедливо, по-чесному. Я жалкую про цю втрату. Мені його не вистачає. Він завжди був патріотично налаштований, і я, звичайно, підтримувала його у бажанні захищати нашу країну. На жаль, він не встиг максимально ще багато реалізувати як хімік, але навіть те, що він зробив, дуже-дуже багато", — каже Ірина.

За словами мами, пізніше керівництво заводу повідомили їй, що Андрій винайшов спосіб, щоб вибухівка мала затримку.

"Бо коли, наприклад, вона вибухає одразу в руках — недобре, тобто вона має попасти до призначення. То він знайшов якусь, знаєте, помилку за радянських часів про випередження цього вибуху. Він знайшов, що на 3% він, якби, сповільнив цей процес по часу", — каже мама.

Друг Віктор познайомився з Андрієм шість років тому.

"Тепер я можу сказати: це був найкращий мій друг, і після його смерті я теж дізнався, що і я для нього був найкращим другом. Я досі не можу повірити в його загибель. Бо Андрій був такою людиною, яка знайде вихід з будь-якої ситуації. І не тільки для себе, а й коли в іншого якась проблема виникає. Літом він зі мною радився, бо він хотів або мобілізуватися, або піти на цивільну роботу, куди він і пішов. Я відмовляв його від першого варіанту. Я хотів вберегти, але, може, це було помилкою. Він був неймовірно оптимістичним. Все, за що він брався, доводив до кінця. Часто жертвував собою, щоб комусь допомогти", — каже Віктор.

"Завжди гарно вчився, гарно спілкувався з людьми. Був "олімпіадною дитиною". Здобув золоту медаль. До речі, на НМТ з хімії він отримав 200 балів", — каже мати.

"Він був такий зосереджений. От Гарі Потер, скільки там тих томів, він прочитав сім разів. Кажу: "Може ти хочеш вивчити на пам'ять усі ті заклинання?", — пригадує тато, сміючись.

Поховали на Алеї слави

Пізніше, коли жінка вже була вдома, їй зателефонували із заводу, де працював Андрій, і запропонували похоронити його на Алеї слави як військового. Спершу хотіла похоронити сина біля свого батька.

"Але безпосередній керівник Андрія сказав: "Подумайте, як Андрій би хотів цього. З почестями, як військового, чи як просте родинне заховання?". Ми порадились із чоловіком і все-таки вирішили, що на Алеї Слави", — каже мама.