Фото: Станіслав Чорней
Захисник загинув поблизу Добропілля під час виконання військового обов’язку
Реклама
Чорней Станіслав Васильович всім хоробрим серцем любив Україну. За цими скромними словами – віддане життя заради Батьківщини.
Народжений серед краси народного мистецтва на Гуцульщині в домі карпатського різьбяра, він з дитинства зростав у патріотичній атмосфері в глибокій пошані до історії, науки, музейства та всіх жанрів народного вмільства Батьківщини, пише його сестра журналістка та письменниця Валерія Чорней.
Від ранніх літ проводив час у майстерні батька Василя, який різьбив дерева, реставрував ікони, малював на тлі краси гір і вчив дітей збирати фольклор та живі спогади людей про рідну землю.
Станіслав закінчив Загальноосвітню школу в місті Вижниця, згодом Харківський політехнічний інститут. Був високопрофесійним експертом з маркетингу в соціальних мережах, SMM, штучного інтелекту, ведення бізнесу в YouTube, блогером. Його неодноразово запрошували у прямі ефіри та бути лектором на різних семінарах.
Усе життя займався спортом, був майстром високого рівня з різних технік рукопашного бою. Працював тренером для всіх бажаючих: від школярів до правоохоронців. Також організовував літературні зустрічі його учнів та інших школярів з сестрою, письменницею Валерією Чорней, після виходу її патріотичної книги "Яблуко в тайстрі”. Він активно розділяв ідею книги сестри про два види сердець: одне вміє глибоко бачити свою націю та, зокрема, через мистецтво перетворювати її у безсмертний, непереможний національний міф. А інше серце осліпло, ніколи не вміло витворювати своєї країни.
Станіслав завжди активно пропагував мистецтво саме українського бою та організовував спортивні літні табори в горах. У ньому жив істинний дух воїна України. Він без вагань приступив до виконання свого обов’язку із захисту Батьківщини. Брав участь у складних військових операціях на Сумщині. У березні був переведений на Покровський напрямок Донецької області, де загинув 24 травня 2026 року поблизу населеного пункту Добропілля під час виконання військового обов’язку.
Серце воїна перестало битися у ювілейний день народження його сестри, яка отримала трагічну звістку одразу після важкої операції за кордоном. Через страшні погрози окупантів фізичною розправою над нею та її читачами за її патріотичну книгу, сестра декілька років жила без соціальних мереж, спрямовуючи зусилля на донати та розблокування різних видів допомоги для України за кордоном. Вона також проходила реабілітацію від дисоціативної амнезії після того, як зазнала фізичного насилля під час її літературного туру в Донецькій область, щоби почитати дітям її творчість і розповісти про народне мистецтво України. Як людині з офіційним діагнозом аутист, їй було важко це проживати. Перед смертю, під час останньої їхньої розмови, брат попросив сестру більше не ховатися, бути сильною та не переставати писати для людей відкрито. Сестра дала слово виконати братове прохання. Він обіцяв їй перемогу та що все зло в рідній країні буде подолано, щоби кожен міг жити, любити, писати і думати вільно та без страху. Щоби душа кожного українця мала більше світла.
Станіслав за час його служби був дуже скромним і героїчним. Він із надзвичайно великим завзяттям вивчав усі можливі техніки боротьби з окупантами, мріяв стати колись генералом і продовжувати брати активну участь у розбудові нових систем захисту України після завершення війни. Про службу говорив лаконічно: "Активно вбиваємо окупантів і не залишаємо їм жодного шансу на перемогу. У ворогів насправді немає жодних шансів. Україна непереможна”.
На фронті попри тримання пекельних позицій, Станіслав постійно допомагав покинутим тваринам, займався благодійністю, ділився мріями з висадки нових дерев і садів вдома та всій країні, мріяв у деталях як буде виглядати відбудова України. У вільну хвилину він не переставав вивчати матеріали з історії України, чому присвячував все його життя.
Він ніколи не опублікував у соціальних мережах власні фото у формі. Більшість людей у рідному селі Виженка, Чернівцях чи навіть його друзі навіть не знали, що він стоїть на захисті Батьківщини. Натомість він завжди залишав посилання, куди варто задонатити чи показував світлини врятованих котів і собак. Він постійно наголошував, що найменший донат і щоденна добра справа для ближніх і тварин рятують Україну так само, як і мужність воїнів на фронті. Навіть попри вибухи та втому, він ніжним і дуже втомленим голосом детально описував, яку яблуньку чи грушечку він посадить і як у їхній тіні поміж квітами будуть відпочивати врятовані пухнастики, які кульгають від травм війни, - згадує сестра Валерія.
Найбільш зворушливим було те, як Станіслав попри страшні бомбардування навколо знаходив декілька хвилин тиші, щоби подарувати матері спокійні ніжні слова. Востаннє мати, Чорней Надія, чула його голос у її день народження 18 травня за декілька днів до його смерті.
Він не міг довго говорити, бо був на позиції. Але сказав найбільш важливі слова про любов. Я продовжую чути, як він говорить слова про любов, - згадує мати Надія.
У мужнього воїна залишилася донька, для якої він прагнув найкращого майбутнього.
Валерія пригадує:
"Станіслав жодного разу не сказав мені, що йому страшно в пеклі війни. Натомість він казав, що страшно ховатися від любові до Батьківщини і не мати цього скарбу в серці”.
