Наталія Боднарюк після роботи в штатах повернулася до рідних Чернівців Реклама
Свій шлях у медицині Наталія Боднарюк розпочинала як сімейна лікарка, проте завжди першою приймала виклики у критичних ситуаціях. Часто доводилося надавати допомогу пацієнтам із анафілактичним чи кардіогенним шоком. Це спонукало пані Наталію пройти перекваліфікацію за напрямком «Невідкладні стани» та розпочати роботу в буковинській службі «103» – Чернівецькому обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.
За порадою брата, аби здобути новий досвід та вдосконалити майстерність, медикиня переїхала до США. Там підтвердила свій рівень кваліфікації, успішно склала державний іспит (National Registry Exam) та отримала ліцензію фахівця з невідкладної медицини (Emergency Medical Technician).
Протягом майже року лікарка працювала у службі 911 у складі компанії Medic Ambulance, що обслуговує округи поблизу Сан-Франциско, зокрема міста Санта-Роза та Себастопол (штат Каліфорнія). Вона наголошує, що робота там побудована на засадах жорсткого таймінгу, протоколів та абсолютної синергії екстрених служб.
«Коли йде виклик на лінію 911, на місце події виїжджає медична бригада, екіпаж пожежників, а за потреби і поліція. Це потужна командна робота. Усі процеси автоматизовані, а в наявності є чіткий базовий перелік медикаментів та обладнання (кисень, CPAP, адреналін, аміодарон, нітрогліцерин тощо). Ліцензія вимагає обов'язкового підтвердження кожні два роки через практичні класи з CPR, інтубації та дефібриляції. Система сама моніторить твої дедлайни: якщо вчасно не пройдеш переатестацію, комп'ютер просто заблокує тебе і не допустить до зміни», – ділиться лікарка.
Американська система вимагає колосальної витривалості. Зміни тривають з третьої години ранку до п’ятої вечора чотири дні поспіль. Навантаження величезне, але існує потужна система мотивації та турботи про персонал. Наприклад, на четвертий день виснажливої роботи о третій ранку медиків може зустрічати супервайзер із гарячою кавою, щоб підбадьорити команду. Крім того, компанія повністю оплачує працівникам річний абонемент у спортзал та навіть заохочує бонусами (наприклад, знижками на страховку), якщо вони його відвідують.
Окремим викликом для Наталії в США стало водіння величезного американського реанімобіля. В Україні вона не мала такого досвіду. Щоб отримати дозвіл на водіння, працедавець проводить навчання. Пані Наталія з усмішкою згадує, що їй ніяк не вдавалося з першого разу філігранно припаркувати авто на вузеньких майданчиках трьох місцевих госпіталів, де щільно в ряд стоять інші «швидкі». Тоді супервайзер Браян зняв її зі зміни на один день і возив по черзі в усі містечка регіону, особисто навчаючи паркуванню, поки все не довели до автоматизму.
Безпека та контроль у Каліфорнії на першому місці: в машині цілодобово працює внутрішня камера, що фіксує кожен рух медиків. За кермом суворо заборонено їсти чи розмовляти по телефону – повна концентрація на дорозі. Роботу камер пані Наталія оцінила під час екстреного випадку, коли на її смугу раптово вилетів автобус. Завдяки миттєвій реакції лікарки лобового зіткнення вдалося уникнути. Після зміни супервайзер викликав її, щоб разом переглянути запис реєстратора, і щиро похвалив за витримку та психологічну стійкість.
Попри колосальні технічні можливості медицини в США, пані Наталія зазначає, що найважчі виклики в обох країнах – не медичні, а людські.
«Клінічна смерть, анафілаксія, набряк легень, кардіогенний шок, інсульти – із цим медики «екстренки» стикаються щодня по обидва боки океану. Але психологічно найважче бачити людей, які знецінюють власне життя через труднощі, опускають руки, заглядають у чарку. Приїжджаєш на виклик, а там людина у 45 років уже не бачить сенсу жити далі. Оце боляче», – зізнається лікарка.
Діти пані Наталії (а їх у лікарки троє – 21, 18 та 11 років) з повагою ставляться до її праці, але повторювати шлях не планують, бачачи, наскільки це важка та виснажлива робота. Сама ж вона повертатися у спокійну сімейну медицину не хоче.
«Медики «екстренки» – це люди з адреналіновою залежністю. Як би не було важко, коли ти вже вибиваєшся в цю колію, то розумієш, що без руху, без постійного порятунку життів уже просто не можеш», – підсумовує Наталія Боднарюк.
