Титулований український баскетболіст Ігор Харченко пограв у популярних вітчизняних командах «Будівельник» (Київ), «БІПА-Мода» (Одеса) та «Азовмаш» (Маріуполь). Ігор став 11-разовим чемпіоном України, а також захищав кольори національної збірної нашої держави. Зараз Ігор працює тренером у Києві. Нещодавно Ігор Харченко дав ексклюзивне інтерв’ю promin.cv.ua

«Я родом зі столиці Таджикистану»

- Ігорю, як розпочинався Ваш шлях у баскетболі ?

- У союзі було так, що тренери ходили у школи, запрошували. До речі, до того, як прийти у баскетбол я вже був спортсменом – займався греблею на байдарці. Сталася так, що я трохи погано вчився. А тоді вимагали показувати щоденник. Вийшло так, що з байдаркою закінчив тому, що отримував погані оцінки. А тут у школу прийшов тренер зі зростом понад два метри та спитав: «Хто хоче займатися баскетболом ?».  Пішов подивитися. У шкільному залі набралося шістдесят чоловік. Тренер сказав, що я підхожу. Розпочав потрохи тренуватися. Так і залишився у баскетболі.

- Хто був Вашим першим тренером ?

- Віктор Каліков. Я родом із Середньої Азії, зі столиці Таджикистану – міста Душанбе. Там я закінчив школу, а потім пішла трохи інша кар’єра.

«У матчі з Росією набрав приблизно 50 очок»

- Як Ви потрапили в Україну ?

-Ми грали зону союзу за віковими групами. Наша команда грала у Волгограді з Росією. Я дуже добре зіграв. Набрав приблизно 50 (! – авт.) очок. Мене помітили та запросили у збірну СРСР гравців 1969 року народження. Там працював тренер Обухов. Я побував на зборах, однак до складу не потрапив. Були сильніші гравці. Тим більше, що потрапили до складу представникові Середньої Азії було важко. А там були гравці з таких баскетбольних республік, як Литва, Латвія, Естонія… Після зборів отримав запрошення у донецький «Шахтар», який грав у першій лізі. Запросили мене у дубль, бо мені тоді виповнилося лише 17 років. Так і розпочалася моя професійна баскетбольна кар’єра.

- Пам'ятаєте свій перший матч на професійному рівні ?

-Я зараз вже не згадаю. Давно це було. Ми розпочинали грати у дублі. У кожної команди був дублюючий склад. Нас лише підпускали до дорослих гравців. Пам'ятаю те, що намагався не припускатися помилок та викластися на майданчику, однак рівень був трохи іншим. Різниця між дублем та основним складом – колосальна. Для того, щоби потрапити у склад, потрібно було дуже багато працювати. У мене не було багато навиків. У Середній Азії грали у трохи інший баскетбол. Доводилося по 5-6 годин працювати самому. Добре, що часу було достатньо. Залишався у залі, де відробляв ведення та передачу лівою рукою. Я виправляв свою помилки та ставав гравцем.

«У «Будівельнику» підібрався ідеальний склад»

-Ігорю, як Ви стали гравцем київського «Будівельника» ?

-У Донецьку розпалася команда. Мій тренер Борис Соколовський, який раніше працював наставником жіночої збірної Росії, повіз мене у Саратов для того, щоби показати місцевій команді «Автодор». Я приїхав, на мене подивилися, залишили. Рік пограв у Саратові. Вийшло так, що Соколовський у Саратові не затримався та переїхав у Київ, де йому дали команду. Якраз роз'їхалися  старші гравці, які виступали за «Будівельник». Склад столичної команди оновлювався.  З'являлися хлопці 1970-1971 років народження. Я приїхав у «Будівельник» на оглядини. Зураб Хромаєв сказав, що я підхожу як перший номер та залишив мене у київській команді.

-Ви були капітаном «Будівельника», який у першій половині 90-х років регулярно вигравав чемпіонат України. Що стало запорукою успішних виступів столичної команди ?

-На мою думку, у нас тоді підібрався ідеальний склад. У нас були снайпери, хороший центровий Сашко Окунський, який цементував усю трьохсекундну зону. У мене були чудові партнери. Моя справа ж була захиститися, організувати напад, віддати хорошу передачу. Я з цим справлявся. А там – вже справа техніки.

-Як Вас обирали капітаном «Будівельника» ?

-Зараз не згадаю, однак перші номери командують стилем та ходом гри. Капітаном команди, зазвичай, обирали перших номерів. Склалося так, що я став капітаном «Будівельника».

- Які залишилися враження від виступів у національній збірній України. Чого не вистачало нашій команді для успішного виступу у 90-х роках ?

-Розпад союзу, напевно, дався взнаки. Утворилися окремі держави. Як наслідок, з'явилося обмеження у гравцях. За збірну СРСР грали переважно представники Литви, Москви. А коли розпався союз, то баскетболісти ставали вже легіонерами. Кожен вже грав за свою державу. Нам, можливо, не вистачило досвіду міжнародних матчів. Ми тоді були молодими хлопцями. Зараз проводять чемпіонати, хлопці грають у багатьох міжнародних турнірах. Раніше з цим існували проблеми.

«Одеса – оригінальне місто»

-З чим пов'язаний Ваш і Леоніда Яйла перехід із «Будівельника» в одеську команду «БІПА-Мода» ? Чи не з фінансовими проблемами столичного колективу ?

-Фінансових проблем у «Будівельника» не було. Керівництво київської команди вирішило омолоджувати склад. Як кажуть – молодим у нас скрізь дорога. Це, можливо, правильно. Треба було переглянути молодих баскетболістів у грі на основних позиціях. Мені ж надійшла пропозиція від головного тренера колективу з Одеси Юрія Селіхова (відомий за роботою у московському ЦСКА та збірній СРСР – авт.). Я вирішив, що після 7 років у «Будівельнику», треба спробувати себе в Одесі. Ми досягли згоди. Як наслідок, я став гравцем одеської команди.

-Першого Вашого сезону в «БІПІ – Моді» одеська команда здобула звання чемпіона України…

-Ми навіть тричі ставали чемпіонами. Я потім поїхав у Самару, а згодом повернувся. Вийшло, що з одеським колективом у мене було три золотих сезони. Одеса – оригінальне місто. Там живуть оригінальні люди.

У нашої команди тоді підібрався хороший склад. Звісно, що багато залежить від тренера, який під когось конкретно підбирає гравців.

-В одеській команді грали також пристойні легіонери. Зокрема, литовець Томас Пачесас…

- Пачесас – непоганий гравець. Я вчився на ньому захищатися. Вчився також тому, як вести гру першим номером. Зараз я розумію те, можна все життя, а хорошим плеймейкером і захисником так і не стати. Може і життя не вистачити на те, щоби усьому навчитися.

«Сезони у Маріуполі також виявилися «золотими»

-У Вашій кар’єрі також був ще інший український клуб – «Азовмаш» (Маріуполь)…

-Так. Два сезони у Маріуполі також виявилися «золотими». До речі, коли я їхав у цю команду, на жаль, вже покійний Олександр Савчук сказав: «Ти вже віковий баскетболіст, а грати треба молодим. Однак мені потрібен кістяк. Треба допомагати молодим розвивати баскетбол». «Азовмаш» увійшов у Суперлігу. Було підібрано склад. У Маріуполь також поїхали мій ровесник Ігор Молчанов (1969 р.н.- авт.), Володимир Холопов, однак вони у складі не затрималися. Я ж залишився та підписав контракт на два роки, які і відіграв за «Азовмаш».

- Як Вам давалося рішення про завершення кар’єри гравця ?

-Мені вже виповнилося 36 років. З «Азовмашем» у мене був ще річний контракт (1+1). У них пішли серйозні завдання. Зокрема, вигравати Євролігу. Склад також постійно оновлювався. Можна сказати, що я не підходив під ту гру… Якщо би скинути років зо п’ять, то я би ще поборовся. Звісно, що 36 років – це ще не вік, однак бігати з 25-річними хлопцями було вже важкувато. Майстерність, звісно, була, однак фізика… Запрошень у мене не було. Я вирішив завершити кар’єру гравця та перейшов, так би мовити, на громадянське життя.

-Ви одразу вирішили стати тренером ?

-Ні. Я займався чим завгодно. У мене були 3-4 виду бізнесу, які намагався зрозуміти. Були падіння та хороші моменти. Потім директор нашої школи Олег Рубан запропонував працювати тренером. Був момент, коли вже нікому не вірив, бо, як кажуть, мене викинули за борт. Я займався іншими справами. Олег Рубан сказав, щоби я спробував сили у тренерській справі. Мене взяли на роботу. Було створено команду вищої ліги «Авангард», де тренером поставили Андрія Подковирова. Він сказав, що я буду у нього другим тренером. Не встигнувши набрати маленьких діточок, я пішов до Подковирова другим тренером.

«Західна Україна – темна пляма нашого баскетболу»

-Як Ви оцінюєте сьогоднішній рівень вітчизняного дитячо-юнацького баскетболу ?

-На жаль, через ситуацію в країні спорту зараз приділяють обмаль уваги. Завдяки президентові нашої федерації Михайлові Бродському ми зрозуміли, що дитячий баскетбол вже давно помер. Існують великі пробіли у вікових групах. Зараз у черзі для того, щоби потрапити у збірні не стоять по 3-4 гравця… Нині думаємо про те, як когось, так би мовити, нагребти. Це стосується національної збірної, кадетів… Пробіли ніким не заповнюються, вікові групи не набираються… Вважаю, що недостатня робота проводиться із тренерами. Це стосується, насамперед, периферії. Семінарів у нас також проводиться недостатньо. Дитячий баскетбол постійно розвивається. Постійно з'являється щось нове. Зрештою, є багато нюансів. Будемо сподіватися на те, що нинішня робота дозволить дитячо-юнацькому баскетболу вийти на пристойний рівень.

-Розкажіть про свою родину…

-Мій син Максим спочатку займався футболом, а у п'ятнадцять років вирішив піти на баскетбол. Звісно, що у такому віці вчитися вже важко. Син вирішив присвятити себе навчанню. Дружина Христина працює у фітнес – клубі. Вона теж спортсменка.

-Ваші побажання буковинцям…

-Бажаю баскетбольного процвітання. Знаю, що Західна Україна – це темна пляма нашого баскетболу. Тут немає великої кількості спортивних шкіл, не проводиться багато турнірів… Треба, напевно, просто достукатися до верхів. Зрештою, я не хочу ділити Україну на Центральну, Західну… Ми усі, так би мовити, варимося в одній каші.

Олексій МАМЧУК