Вихованець буковинського баскетболу Денис Спиридонов більшу частину кар’єри гравця провів у івано-франківській «Говерлі», де здобув бронзові нагороди вищолігового чемпіонату України – 2006/2007. Зараз Денис – граючий тренер команди «ВАМБУД». Перебуваючи в Івано-Франківську, ми поспілкувалися з нашим земляком.
«Нам вдалося сім років поспіль вигравати чемпіонат області та міста»
-Денисе, як розпочинався Ваш шлях у баскетболі ?
-Баскетболом розпочинав займатися у тренера Дмитра Супровича. Це було у чернівецькій СШ №6. Вчився баскетболу важко. Здається, що ця гра легка та нічого складного у ній немає, однак навчитися баскетболу дуже важко. Хочу подякувати тренерові за те, що він вкладав багато сил, емоцій та терпіння. Завдяки своєму першому тренерові мені і вдалося досягти певного рівня.
-Відомо, що Ваша колектив вдало виступав у «Кубку Волкова» серед шкільних команд…
- Ми були фіналістами цього турніру, а також неодноразово вигравали регіональні етапи. Наскільки я пам’ятаю, усі гравці були з СШ№6. Додавався, можливо, один гравець. Нам вдалося сім років поспіль вигравати чемпіонат області та міста. Ми за сім років не програли жодного разу. Виходило так, що тренер команди – переможниці формував збірну. Тому ми і вирушали на турніри. Цікаві були часи.
У Вашій спортивній кар’єрі був такий колектив, як БК «Новоселиця», який ставав призером Західного регіону. Ви ж тоді відзначилися результативною грою…
Це було давно. Мені тоді виповнилося 16 років. У команді була чудова атмосфера, хороший тренер – Ігор Скоробагатько. У нас підібрався класний колектив. Мені там дуже подобалося. Тоді ми посіли третє місце у цій західній лізі, де, якщо я не помиляюся було 16-17 команд. Рівень цієї ліги був пристойним. Мені пощастило стати бомбардиром. Було здорово.
«Пропонували грати у Білорусі, Молдові…»
-Як Ви стали гравцем івано-франківської «Говерли», за яку провели багато сезонів ?
- Коли я грав за Чернівці, то мені зателефонував Олег Пелех, який тоді був тренером БК «Калуш». Він сказав, що є цікавий проект у БК «Калуш». Він запрошував мене не на перегляд, а вже хотів заявити за команду. У той же час був дзвінок від Андрія Дроздова. Цей наставник хотів того, щоби я грав за колектив «Динамо» (Івано-Франківськ). Я приїхав туди. У цій команді грав відомий український баскетболіст Дмитро Стефанишин. Мені було цікаво. Я залишився на перегляд. Перебував там впродовж тижня. Ми зіграли чотири матчі, у яких здобули три перемоги. І все ж, я прийняв рішення поїхати у Калуш. А наступного року відбулося об'єднання між Калушем та Івано-Франківськом на базі спортивного клубу «Динамо». Ми тренувалися у спорткомплексі «Беркут». Нам створили хороші умови. Потрохи розпочалося наше становлення. Ми здобули путівку у вищу лігу, де ставали бронзовими призерами.
Я підписав контракт на чотири роки. Хоча виступав за івано-франківську команду триваліший час. Вже потім прийняв рішення завершити кар’єру професійного гравця. Спробував себе у тренерській діяльності. Мені це подобається.
- Чи мали Ви запрошення у топові вітчизняні команди ?
- Наскільки мені відомо, у топові українські команди мене не запрошували. Зараз у нас все просто: телефонуєш агенту, який вирішує твої питання. А раніше тренери спілкувалися між собою та домовлялися щодо гравців. Зрештою, і мобільного зв’язку раніше не було. У мене були пропозиції з Вінниці, Южного... Я повинен був летіти у Санкт-Петербург. Були розмови з цього приводу. Пропонували мені також грати у Білорусі, Молдові, однак у мене вже тут була сім'я. Тому і вирішив залишитися.
- Зараз Ви є граючим тренером івано-франківської команди «ВАМБУД». Чи не важко Вам виконувати тренерські функції та виходити на майданчик ?
- Граючим тренером розпочав ще у чернівецькій «Стрібі». Там було важко. Було багато помилок. Зараз вже адаптувався та нічого для мене складного немає. Треба знати план на гру, тримати дисципліну. А найголовніше – це колектив. Треба грати серцем та донести до підопічних власну філософію гри.
«Коли приїхав у США, то зрозумів: я нічого не знаю»
- Чи можливий у майбутньому варіант із Вашим поверненням у Чернівці ?
- У мене були розмови з деякими людьми. Вирішив, що на цьому етапі працюватиму в Івано- Франківську. У мене тут є робота за сумісництвом. Раніше основною роботою були тренування, а тепер – логістика. Баскетбол, то вже сумісництво. Треба казати чесно: зараз це аматорський рівень, де для забезпечення сім'ї гроші не заробиш. Тому це зараз для мене, як хобі. А Чернівці – моє улюблене місто. У Чернівцях є хороші фахівці і талановиті діти.
Усе можливо. Зараз важко сказати, що буде завтра. Сьогодні можна сказати ні, а завтра життя зміниться. Незабаром повинен отримати другу вищу освіту у педагогічному Прикарпатському інституті. У мене зараз є дві економічні освіти, а далі я хочу побільше працювати у дитячому баскетболі. Тому і потрібна така освіта.
До речі, рік тому я був на семінарі у Нью-Йорку. Побачив те, як підходять до тренувань наставники, гравці. У мене кардинально змінилися враження про гру. Коли я їхав туди, то думав, що щось знаю у баскетболі. А коли приїхав у США, то зрозумів: я нічого не знаю. Довелося знову вчитися. Минулого року «ВАМБУД» виграв першу західну лігу. Скажу, що я взяв для себе багато речей, які там обговорював із тренерами. Треба більше підтримувати гравців, забрати багато непотрібного… Зрештою, це спрацювало. Ми дійшли до фіналу та здобули чемпіонське звання. Це було здорово.
- Розкажіть про свою сім'ю…
- У мене є дружина та двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Синові Антону – 12 років. Він займається баскетболом. Антон тренується у «Говерлі», однак він зараз поїхав на збори команди з Чорткова, де дограватиме половину сезону. Доньці Олександрі три з половиною роки. Вона вже трохи вводить м’яча, кидає. Моя дружина Людмила продовжує професійно займатися баскетболом та грає за рівненське «Сузір'я». У нас – спортивна сім'я.
- Щоби Ви хотіли побажати буковинцям ?
- Хотів би побажати у Новому році здоров'я, щастя. Бажаю успіхів усім шанувальникам спорту. Треба вірити у себе. Тоді усе вийде. Молодим баскетболістам бажаю ніколи не опускати рук.
Олексій МАМЧУК
