«Він відкрив багажник автомобіля і – наче герой чудесної перської казки – почав діставати звідти багатства. Каністру з червоним вином, пляшку розе, пляшку ракії (він казав – ракІя), різноманітні болгарські пасхальні наїдки, що спакувала йому бабуся, сири, фрукти, спальник і рюкзак з речами, а наостанок навіть цілий кальян. Не знаю, як весь цей об’ємний статок у тій машині вмістився. Вона була для нього другим домом. Того разу він цей свій дім замкнув – і ми піднялися сходами до квартири на п’ятому поверсі багатоповерхівки в Ізмаїлі.

Уже лише після його смерті усвідомив, наскільки відкритою людиною був Володя. Хоча тут доречне інше слово – щедрість. Він був щедрим, і тому роздавав себе всім навколо, аж після тої жахливої автотрощі виявилося, що сотні – ні, це не перебільшення! – сотні людей вважають його близьким, особливим другом. Володя вмів запам’ятовуватися, він одразу ж потрапляв у центр уваги – й притому ніколи не перетягував ковдру на себе. Йому самому увага не була потрібна, натомість він цікавився іншими – і не лише задля правил хорошого тону, ні; Вовчик умів продовжити розмову, яку ми не закінчили, прощаючись минулого року, він завжди все пам’ятав – дні народжень, імена, зацікавлення, ба навіть тип гумору, і міг через рік після зустрічі прислати в нічний чат якийсь лінк зі словами «до речі».

Навколо Володі завжди роїлося від людей, він увесь час усіх з усіма знайомив. Він світився, усміхався, жартував і смішив, розливав і запрошував, подавав ідеї й одразу ж кидався їх утілювати. Рідко від нього можна було почути погане слово про когось, він радше волів у такій ситуації змовчати чи змінити тему. Не знаю, чи це сум від трагедії так діє, але я взагалі можу пригадати лише хороше – веселощі й розмови про книжки, обговорення дівчат і нюансів Другої балканської війни, спільні поїздки, стріляння цигарок і риболовлю, неочікувані візити в гості і дегустацію вин на півдні Одещини.

До речі, повернімося до того півдня Бессарабії. Того вечора – а це був другий день після минулорічної Пасхи – ми піднялися у винайняту квартиру й залишилися самі. Назавтра було заплановано візит на винне шато, але до того завтра залишалася ціла вічність – кільканадцять годин. Ми не знали, що робити з такою кількістю часу. Тому причастилися вином і вирушили на набережну Дунаю, звідки плавно перейшли в центр міста, щоб звідти поволі й уже підпито повертатися додому. То був час довгих і щирих розмов, майже сповідей – ми говорили про дитинство, яке не завжди було радісним, згадували студентські пригоди, любові, з якими не склалося, плани, які так ніколи й не вдалося здійснити, про щось домовлялися на майбутнє. А потім повернулися на ту квартиру, де нас чекали лише вино і кальян, і продовжили розмову. Майже до ранку.