"Це був кінець 70-х років минулого століття. Я закінчив другий курс, а брат – університет, фізичний факультет. У них був випускний, от він і взяв мене з собою до гурту. Святкували в ресторані на Кобилянській, а потім містом пішли до гуртожитків. Забава продовжилася на спортивному майданчику: співи, танці і звідкись взявся акордеон.
Вочевидь, серед ночі це не сподобалося сусідам, і вони викликали міліцію. Машина приїхала швидко і стала між гуртожитком і майданчиком. Тієї ж миті з вікна гуртожитку хтось жбурнув у машину пакет з-під молока, наповнений водою. Ця «пірамідка» потрапила на капот. Негайно з’явився «воронок» і міліціанти упакували в нього перших же двох хлопців, які їм трапилися під руки. Сюжет почав розвиватися лиховісно. Коли це, з’являється Раранський. А він, власне, постійно супроводжував це дійство. Микола Дмитрович підійшов до міліціонерів, про щось з ними переговорив, хлопців відпустили, а машини поїхали геть. Для тих, хто не знає тих часів, хочу пояснити, що в тій ситуації Микола Дмитрович врятував дві долі від занепаду, які могли загнутися так і не випроставшись.
Потім зійшло сонечко, і потомлені випускники розбрелися хто куди. Лише один з них, на лавочці, обнімаючи за плечі декана, щось довго йому пояснював, ніжно називаючи «Дмитровичем». Так і минула та випускна ніч.
Потім вже я був випускником, аспірантом, викладачем. З Миколою Дмитровичем Раранським ми вже працювали як колеги. Але, на все життя він залишився і залишається для мене юним за натурою і відповідальним. При цьому, відповідальність він завжди тлумачив значно ширше від формальних приписів і напрочуд глибоко – по-людськи.
Таким і пам’ятатимемо.
Нехай на лоні праведників оселить Господь твою душу.
Сьогодні, після прощання в бібліотеці університету, я вирішив піти додому пішки через місто: подумати, пригадати.
Якоїсь миті я усвідомив, що опинився і стою під будівлею того самого гуртожитку – що мене сюди вивело?
І мені здалося, що якщо я затулю очі, то почую акордеон «тієї ночі».
Незабутній Декан. Спокій тобі", - пише Валентин. Ткач.