Чоловікам без броні в Чернівцях нічого робити
Редакторка розділу "Фрагменти” Texty.org.ua Наталя Петринська ділиться власним досвідом тимчасового переїзду в Чернівці з містечка на Київщині.
У квітні росіяни розбомбили наш "об’єкт енергетичної інфраструктури” на Київщині. Ми із сином бігли в укриття під звуки прильотів ракет. Це було дуже гучно і страшно. Після цього кожну тривогу я сприймала з тривожністю. У липні вона значно посилилася, коли Росія розпочала кампанію повітряного терору "Шахедами” і приманками. Ворог щоночі запускав дрони з північного й південного напрямків, і всі вони неодмінно опинялися на території Київської області.
Пережити чергову "шахедну” ніч
Наша хіпстерська квартира на 12-му поверсі з винесеним балконом і краєвидом на Дніпро опинилася на маршруті російських безпілотників. Під вікнами мало не щоночі "гасила” ППО, іноді в небі розгорталися справжні "зоряні війни”. Коридору в нас немає, тож я почала ховатися з дев’ятирічним сином у ванній кімнаті.
Йому стелила безпосередньо у ванні, сама лягала поруч на підлозі на матраці. Спершу це було на кілька годин, потім, коли тривоги тривали вже по 10–12 годин, ми лягали там спати звечора. Я вмикала вентилятор, щоб син не чув звуків вибухів і постійних сповіщень із телефона про підвищений рівень небезпеки.
Я завжди мала дуже чутливий сон, а в цих умовах ночі перетворилися на пекло. З настанням вечора в мене погіршувався настрій, зростала тривожність, звук сирени викликав нудоту. У голові постійно крутилася думка, як пережити чергову "шахедну” ніч. Зранку треба було працювати на стрічці новин і мати бодай якусь сконцентрованість. Це давалося нелегко.
Завод у російській Алабузі явно працював у кілька змін, кількість дронів зростала, "траса” перед нашими вікнами розширялася. Я намагалася адаптуватися до нових реалій.
Дивилася психологічні відео, вимкнула звук для сповіщень про підвищену небезпеку, кілька разів ходила із сином в укриття при школі. Там навіть були обтягнуті поліетиленом ліжка, де можна було поспати, але дитина після таких ночей була вкрай змучена, тож я вирішила ходити туди тільки під час масованих ракетних атак.
Наприкінці серпня ми поїхали в Карпати. І я потрапила ніби в інший світ. Я спала. Я не була в стані постійної тривожності. І я зрозуміла, що хочу переїхати з Київщини на Захід України. Дистанційна робота дозволяла такий поворот у житті, залишалося питання освіти сина і ціни на житло. З огляду на останнє Закарпаття я не розглядала, адже область займала перші позиції в рейтингах найдорожчої оренди житла.
Хоча річ навіть не в грошах, варіант Закарпаття я відкинула, адже, коли думала про Захід, одразу обрала Чернівці. Це було місто, у якому я 17 років тому була лише три години, але яке полюбила з першого погляду. Воно не вражало, наприклад, як туристичний Львів, було доволі занедбаним, але чомусь умить запало мені в душу.
Пошуки квартири
Я подивилася на карті програми "Повітряна тривога”, скільки разів на місяць у Чернівцях гуде сирена. Порівняно з Київщиною кількість тривог була мізерною. Це підштовхнуло почати активні пошуки житла. Потім я промоніторила вартість оренди в місті, вона була нижча порівняно не лише із Закарпаттям, а й із Прикарпаттям, Рівненщиною та Львівщиною. У Чернівцях двокімнатну квартиру можна було знайти навіть за 8 тисяч. Це обнадіювало.
У Чернівцях двокімнатну квартиру можна було знайти навіть за 8 тисяч. Це обнадіювалоНаприкінці жовтня ми із сином і чоловіком, який мав бронь, поїхали в Чернівці на чотири дні. Я винайняла квартиру подобово і паралельно стала шукати довгострокову оренду. Переймалася, що мені буде складно орендувати житло, адже я не місцева і не можу гарантувати, що проживу там більш ніж пів року.
Загалом розглядала цей переїзд передусім як можливість перезимувати, адже перспективи з опаленням після обстрілу нашого "об’єкта” були незрозумілі, численні експерти прогнозували тривалі вимкнення світла, а сидіти в темряві під час постійних тривог зовсім не хотілося.
На мій подив, у Чернівцях наш "переселенський” статус нікого не хвилював. Як розповів мій рієлтор, приязний чоловік із бойовим досвідом, на той момент там жило чимало людей зі Сходу та Центру, переважно з Харкова та Києва. До речі, про рієлторів, вони беруть у Чернівцях 100% вартості місячної оплати, це треба враховувати, закладаючи бюджет на оренду.
Порозумівшись із рієлтором, я оглянула запропоновану ним двокімнатку (це була лише друга квартира, яку я дивилася, перша була у вкрай "убитому” стані).
Квартира була досить "олдова”, з паркетом і радянськими меблями, але її явно можна було апгрейдити за допомогою нехитрих дизайнерських трюків із текстилем. До того ж вона була в зручному районі неподалік центру й мала цілком прийнятну ціну. Я вирішила: беру.
Ми оперативно підписали договір, і я отримала ключі від квартири в місті, яке мені ще належало пізнати. Це було цікаво — знайомитися з Чернівцями фактично за гугл-картами. Приміром, так я знайшла школу для сина. Гімназія, у якій він нині вчиться, виявилася через будинок від нас. І хоча там переповнені класи, директорка пішла нам назустріч і його швидко влаштували в 4-й клас 31 учнем.
Плюси і мінуси міста
Загалом, можливо, я ідеалізую, але мені здалося, що в Чернівцях досить привітні та відкриті до немісцевих люди. Якщо ти спитаєш, як кудись дістатися, тобі докладно пояснять і мало за руку не відведуть туди, куди треба. Це відчутно мультикультурне місто, хоча кількість російської мови на вулицях неприємно вражає.
Не знаю чому, але в місцевих батьківських чатах немає "срачів”, дітям є куди сходити поза шкільними заняттями.
Архітектура — це окрема тема.
У Чернівцях можна ходити вулицями і розглядати мало не кожен будинок. Ще очевидними плюсами є зручність інфраструктури, розвинений громадський транспорт, парки, великі пішохідні зони. Також тішать ціни в магазинах (наприклад, є мережа соціальних крамниць, де можна дешево купити базові продукти) та недорогі послуги (моя чудова перукарка стриже мене за 250 грн і ще й поділилася контактами стоматологів).
У Чернівцях можна ходити вулицями і розглядати мало не кожен будинок. Ще очевидними плюсами є зручність інфраструктури, розвинений громадський транспорт, парки, великі пішохідні зони. Також тішать ціни в магазинах (наприклад, є мережа соціальних крамниць, де можна дешево купити базові продукти) та недорогі послуги (моя чудова перукарка стриже мене за 250 грн і ще й поділилася контактами стоматологів).
Медична історія теж закінчилася для мене плюсом. Коли захворів син, ми, маючи декларацію з лікаркою на Київщині, пішли в найближчу дитячу лікарню, попередньо записавшись туди до педіатра через "Хелсі”.
Лікарка нас привітно прийняла, проконсультувала, поділилися своїми контактами, виписала довідку в школу і сказала звертатися в разі потреби. Будівля лікарні була із сучасним ремонтом, плазмами в коридорах, ліфтами та шрифтом Брайля перед кабінетами. Її явно нещодавно відреставрували.
До речі, про реставрацію. Що ще подобається в Чернівцях, так це те, що, попри війну, там постійно щось покращують. Нинішній мер, який прийшов до влади у 2020-му, сам характеризував Чернівці як одне з "найбільш недоглянутих, убитих і розграбованих міст” в Україні. Очевидно, що він прагне змінити цей статус, впроваджуючи продуману стратегію розвитку, і люди це помічають.
З мінусів я назвала б специфічну нуарну атмосферу міста, коли на тлі притлумленого вуличного освітлення літають ворони, сновигають стрьомні на вигляд пацики-"шнирьки” і лунають сирени швидкої та поліції (я жартую, що в Чернівцях таким чином компенсують майже повну відсутність тривог).
Чоловікам без броні в Чернівцях нічого робити
Не знаю, чи бояться ці пацики "бусифікації”, адже вже на вокзалі групи військових із поліцією перевіряють чоловіків біля кожного вагона поїзда "Київ — Чернівці”. Як сказав мій рієлтор, чоловікам без броні в Чернівцях нічого робити.
