Життя у невідомості, безсонні ночі, сила любові та щоденна боротьба - те, чим живе дружина захисника Реклама
Вона щодня живе між надією та страхом. Вже понад 2 роки кожен ранок Інни Руснак, дружини військовополоненого Павла Балахтаря розпочинається з очікування звістки від чоловіка. Востаннє жінка побачила коханого на світлинах зроблених в російських катівнях. Виснажене тіло та погляд сповнений болю. Про життя у невідомості, безсонні ночі, силу любові та щоденну боротьбу – далі в інтерв’ю.
Стомлений погляд, виснажене голодом та нелюдськими умовами перебування тіло. Це фото військовополоненого Павла Балахтаря з російських катівень отримала його дружина Інна Руснак на 770 день очікування. Вона підписала знімок та порівняла зі світлиною зробленою на 5 день полону. 15 січня минуло 2 роки перебування її чоловіка в російському полоні. Життя в невідомості – найгірша мука, каже жінка. Проте це фото - нова рана на її серці:
"Мені страшно уявити, скільки там важить його скелет, бо там справді ну, то страшно, то страшно було просто побачити бачите, і коли мені надіслали, я довгий час вагалася відкрити повідомлення, тому що знову ж таки, жити в такій цілковитій невідомості і малювати собі картину про те, щоз ним все гаразд. Так певно мені було простіше чекати, проживати, хоча я прекрасно розумію, я знаю, що там відбувається, але мені так було легше певно справлятися з моїм болем. І мені було страшно, страшно уявити, що він може бути в такому стані".
Початок повномасштабного вторгнення застав Павла Балахтаря в Києві, розповідає пані Інна. Дивом йому вдалось звідти вибратись. Однак залишатись вдома чоловік не планував:
"І коли він повернувся зі столиці, тоді дуже було важко виїхати. Ну, всі пам'ятають, які черги були.
І коли він приїхав додому, я побачила в його очах отой політ винищувача, вибухи, ту повітряну тривогу, сирену, яка включилася за багато десятиліть, той жах в його очах. І він мені сказав, що, знайди мені, будь ласка, військовий квиток мій. Годину він побув вдома, він навіть не хотів відпочити, бодай трішки, тому що тут майже, здається, дві доби він не спав. Він сказав, що немає часу на відпочинок. Я мушу йти, тому що це мій чоловічий обов'язок. І мені було страшно його відпускати, тому що я залишалася одна. В нас немає дітей, і я одна в квартирі. Але він сказав, що мусить захистити мене, мусить захистити нашу хрещену донечку Маргариту, він її дуже сильно любив. І тому його вибір був очевидний. Я його підтримувала у цьому, звичайно, тому що я розуміла, йому так буде простіше".
І коли він приїхав додому, я побачила в його очах отой політ винищувача, вибухи, ту повітряну тривогу, сирену, яка включилася за багато десятиліть, той жах в його очах. І він мені сказав, що, знайди мені, будь ласка, військовий квиток мій. Годину він побув вдома, він навіть не хотів відпочити, бодай трішки, тому що тут майже, здається, дві доби він не спав. Він сказав, що немає часу на відпочинок. Я мушу йти, тому що це мій чоловічий обов'язок. І мені було страшно його відпускати, тому що я залишалася одна. В нас немає дітей, і я одна в квартирі. Але він сказав, що мусить захистити мене, мусить захистити нашу хрещену донечку Маргариту, він її дуже сильно любив. І тому його вибір був очевидний. Я його підтримувала у цьому, звичайно, тому що я розуміла, йому так буде простіше".
Спочатку військовий проходив службу на Буковині, а згодом у 2023 році у складі 107 бригади ТРо 97 батальойну Павла відправили на Харківщину. Остання зустріч із дружиною була короткою:
"Востаннє, коли ми спілкувалися, коли він, виїжджав на Харківщину, то був терміновий збір. Їм дали можливість прийти на годину-дві додому дозбирати певні речі якісь. І я пам'ятаю, як він весь тремтів, але посадив мене до себе на коліна і сказав таку фразу: Мишка, ти маєш бути сильною. Він завжди мене називав мишка. Я спочатку трішки там ображалась, не розуміла чому так. Він пояснив мені: "Ну, ти маленька, як мишка, я вот такий великий, як кіт-мейнкун".
Через 2 тижні Інні повідомили, її чоловік зник безвісти разом із двома своїми побратимами:
"В ту ніч вже потім пізніше набагато хлопці розповідали, що то то жахлива була ніч, на них скидували все, що можливо було. Вони вистріляли повністю боєприпаси всі, тобто вони їм не було чим оборонятися. Один з їхніх побратимів Женя Нечпай загинув тоді. І вже на ранок, коли була можливість підійти до позиції, коли вогонь стих, то побратими побачили сліди боротьби загиблого і вхід до бліндажа був замінований. Вони не могли зайти спочатку в середину і ну, думали, що і ці хлопці троє теж мертві. І тільки коли прийшли сапери, розмінували, тоді виявили що нікого немає, крім загиблого. І вже після того, десь через два тижні, з'явилося відео з усіх трьох хлопців з полону".
Далі шлях повернення чоловіка з полону розпочався з підписування стосу паперів, оформлення листів та запитів. Так видавалось ніби він швидше повернеться додому, розповідає Інна Руснак:
"І коли вже все було подано, останній був момент, це підтвердження статусу військовополоненого, якого ми ніяк не могли добитися і тільки через ООН, через сім місяців через ООН вдалося нам отримати відповідь, що він офіційно підтверджений країною-агресором в полоні.
І далі повна тиша. Десь через рік надійшов лист, буквально три рядочки про те, що він знаходиться на території РФ, про те, що живий, не поранений, все. Більше там нічого не було. Це від його від його рук я написала. Від його руки, його рукою. і ось таких три рядочки. І ну, я розуміла, що більше він нічого і не міг написати, тому що той лист би ніхто не пропустив. Тобто, але я жила тим листом, я постійно перечитувала і доторкнулася до його літер.
Мене зігрівали оті оті кілька його слів, мене зігрівали і давали мені надію якось далі жити і рухатися".
І далі повна тиша. Десь через рік надійшов лист, буквально три рядочки про те, що він знаходиться на території РФ, про те, що живий, не поранений, все. Більше там нічого не було. Це від його від його рук я написала. Від його руки, його рукою. і ось таких три рядочки. І ну, я розуміла, що більше він нічого і не міг написати, тому що той лист би ніхто не пропустив. Тобто, але я жила тим листом, я постійно перечитувала і доторкнулася до його літер.
Мене зігрівали оті оті кілька його слів, мене зігрівали і давали мені надію якось далі жити і рухатися".
Однак життя в постійному очікуванні та переживанні позначилось на здоров’ї батька Павла – Дмитра. Серце чоловіка не витримало туги за сином:
"Батько помер 13 лютого 2025 року, це буквально недавно помер. І в нас з Пашиним батьком в один день день народження. І ми завжди щороку вітали один одного. Цього року тато подзвонив перший до мене з самого ранку.
І коли я йому бажала здоров'я, витримки, здійснення нашої мрії, і він мені сказав: "Ти знаєш, моє серце вже не витримує, від цієї невідомості про нього, моє серце не витримує, хоча він ніколи не ділився своїми почуттями він не звик комусь жалітися на стан здоров'я, чи йому погано. Він, ну, завжди проживав все в собі. Але коли я почула оці його слова, мені так важко стало, що я не можу нічим його потішити".
І коли я йому бажала здоров'я, витримки, здійснення нашої мрії, і він мені сказав: "Ти знаєш, моє серце вже не витримує, від цієї невідомості про нього, моє серце не витримує, хоча він ніколи не ділився своїми почуттями він не звик комусь жалітися на стан здоров'я, чи йому погано. Він, ну, завжди проживав все в собі. Але коли я почула оці його слова, мені так важко стало, що я не можу нічим його потішити".
Через два тижні після смерті свекра – до жінки якраз і потрапило те саме фото з полону, каже Інна:
"Мені здається, що немає таких слів для пояснення от того стану. Це жахливо. Таке враження, ніби ти вдруге помираєш. Вперше ти померла, коли дізналася про те, що він зник. І зараз оце друге ти помираєш, тому що ти нічого не можеш зробити. Ти бачиш фото і ти нічого не можеш зробити. Ти розумієш, що він там, ти йому не можеш допомогти".
Інна не зневірюється та сподівається найближчим часом все ж отримати довгоочікувану радісну звістку:
"Ось цих більше двох років моє життя, ну, я би сказала, зупинилося, тому що, ну, це не життя, це просто вона воно на паузі, воно на паузі до цього моменту до обіду, коли я зможу нарешті видихнути, коли я оте повітря, яке я набрала з того моменту, коли мені повідомили про його зникнення, нарешті я його зможу просто випустити".
Цей біль – це не горе окремих сімей, це горе нашого народу, переконана Інна Руснак. Тому так важливо пам’ятати про тих, хто в полоні, співпереживати тим, хто втратив рідних у цій боротьбі за незалежність, та підтримувати тих, хто боронить нас щоденно.
