На цій війні найголовніше – не просто вистояти. Найголовніше – зберегти українців та Україну, каже гвардієць
Війна перевіряє офіцера не лише на витримку й професіоналізм, а насамперед – на здатність нести відповідальність за людей. Історія чернівецького гвардійця з позивним Броня – офіцера 24 полку імені гетьмана Петра Сагайдачного – це шлях від строковика у Криму до командира роти, для якого головною цінністю на війні залишається життя підлеглих.
Гвардієць прийшов у військо у 2013 році. Строкову службу проходив у Криму водієм. Саме там уперше на власні очі Андрій побачив, як починає змінюватися реальність:
«Починаючи з березня проросійські колони почали кататися по Криму, по різних військових частинах. У нас біля частини стояв камаз з військовими Російської Федерації. Тоді довелося ще два тижні спати з автоматом в обіймах і чекати вказівок», – згадує буковинець.
Згодом оголосили, що всі, хто з материкової України можуть виїхати спеціальним коридором. Після цього служба гвардійця продовжилася вже в іншій частині. У 2014 році хлопець підписав контракт та вперше поїхав виконувати бойові завдання: у ролі командира відділення. Війна того періоду, каже, дуже відрізнялась:
«На той час такої війни, як зараз, не було, вона була зовсім іншою. Проживали ми в бліндажах, по окопах, тобто фактично на самій лінії. Ну і бої, я би назвав їх хаотичними, тому що більшість це були обстріли, поодинокі групи, але хаосу не було. Командувати здавалося складно, але все виходило. З побратимами пліч-о-пліч стояли, один за одного…», – говорить він.
Повномасштабне вторгнення у 2022 році Броня зустрів на посаді командира автомобільного відділення. А вже у 2023-му постало питання очолити взвод у роті. Пропозицію сприйняв просто: «Потрібно – значить потрібно. Без зайвих питань». Адаптація пройшла швидко: багатьох бійців знав ще з попередніх завдань, тому взаєморозуміння вибудувалося майже одразу.
На початку 2024 року підрозділ вирушив на схід. Андрій налаштував роботу командно-спостережного пункту, організував чергування, вибудував зв’язок і взаємодію з суміжними підрозділами. Але перші дві доби запам’яталися надовго – важкі, з постійними навалами противника.
В одну з таких ночей по радіостанції надійшла команда: необхідно допомога воїнам на лінії зіткнення. Евакуювати «трьохсотих» зголосилися одні з його найкращих бійців.
«Потрібно було допомогти хлопцям попереду, надати допомогу і забрати поранених. Ну, мої хлопці довго не думають: треба робити, вирушили… Та година паузи, поки ми їх очікували, тягнулася ніби вічність. Але попри обстріли, вони допомогли, відтянулися і зберегли позиції», – зізнається командир.
А вже зранку надійшов новий виклик: потрібно знову їхати – туди, де вчора було найгарячіше.
«Довкола вибухи, осколки б’ють по машині. Водій крикнув: Земля!. Я відкриваю двері і бачу першого пораненого, якого потрібно було забрати. Зриваюся звідти, випригую на поле, але провалююся в болото, ноги витягнути не можу. З зусиллям якось виліз, біжу, беру його за руку, дивлюсь на нього… А він вже все, він не трьохсотий, він вже просто стік. Але треба забрати, як би воно не було», – розповідає гвардієць.
Разом із побратимом вони відтягнули полеглого героя до машини, товариші – допомогли пораненим поряд. По їхній еваккомандіпочався прицільний вогонь, згадує Андрій:
«Мехвод кричить, вже все, поїхали! Ми запригували вже на ходу…».
Позиції усе більше укріплювали, перша і друга лінії трималися, пілоти щоденно знищували ворожі точки. Але навесні противник пішов у великий наступ. Усе почалося ще до світанку з потужної артпідготовки. Зв’язок зникав, пілоти не могли працювати, КСП трусило від вибухів. За деякий час управління вдалося відновити – але почалася навала.
«Купа ворожої бронетехніки, сотня мотоциклів, понад дві сотні російських піхотинців рушили в бік наших хлопців. Коли бачиш цю масу і розумієш, що вони йдуть на твої позиції, треба думати швидко і організовувати роботу швидко, – іншого варіанту немає. Хлопці молодці – вони виходили в повний зріст із кулеметами і робили свою роботу», – гордо каже офіцер чернівецького підрозділу Нацгвардії.
Підрозділ вистояв. Без санітарних і безповоротних втрат. Після бою підрахували: знищено 11 БМП, 98 мотоциклів і близько 220 піхотинців противника. Основний удар прийняли близько 20 наших піхотинців на першій лінії, відмінно відпрацювали і гвардійці на другій, потужно допомогли пілоти БпЛА та наша артилерія.
Андрій залишався до кінця – до останнього військовослужбовця, який виходив із позицій. Для нього принципово: не наражати людей на зайву небезпеку.
«Головна цінність і ціль – це життя і здоров’я тих, хто виконує завдання. І щоб безпечно вивести людей, інколи потрібен час. Інколи доводиться на позиціях сидіти довше. Але головне – вони виходять живі й цілі», – підкреслює офіцер.
У підрозділі дбали не лише про оборону. Записували голосові повідомлення для рідних, передавали привітання з днем народження, знаходили можливість передати хлопцям бодай шоколадку чи цигарки. Маленькі речі, які на війні важать більше за будь-які гучні слова.
«Ми не просто виконуємо завдання, які нам поставлені, ми захищаємо своїх рідних і свою землю. І головне, що є з ким. Побратим – це опора. Хочеться знати, що твою спину прикриють. У моєму підрозділі це є», – говорить Андрій.
Він переконаний: лікування поранених, підтримка бійців і постійна робота з людьми – так само важливі, як і виконання бойових завдань. Саме це формує довіру і піднімає авторитет підрозділу.
Найбільша мотивація для нього – рідні. Колись мріяв про подорожі й життя поза армією, але війна змінила плани. Навіть після перемоги він бачить себе у строю – працювати над удосконаленням війська і передавати досвід тим, хто прийде після.
Такі люди тримають позиції, бережуть своїх і роблять усе, щоб повернути людей. Бо на цій війні найголовніше – не просто вистояти. Найголовніше – зберегти українців та Україну.
Група комунікації Західного ТУ НГУ.
