Чернівчанин Сергій Козак із ногою у гіпсі знову повернувся на фронт

Будівельна компанія Ярко Ярковиця Чернівці Буковина

Фото: youtube.com

Військовик стверджує, що це не заважає йому виконувати бойові завдання Реклама

Чернівчанин Сергій Козак, якому хірурги пришили відірвану ногу через 5 годин після поранення, повністю відновився і повернувся на фронт. І не як волонтер, а як військовослужбовець - у складі другого батальйону 95-ї аеромобільної бригади.

- Вийшло, що я лікувався без одного дня півтора року, - говорить Сергій Козак. - Поранення отримав 22 червня 2014 року. А 21 грудня 2015-го повернувся в стрій. Новий рік зустрічав вже в зоні АТО разом з побратимами. Може, хтось вважатиме мій вчинок божевіллям, але я знаю точно: перебуваю там, де повинен. Пам'ятаєте, ще тоді, у військовому госпіталі, я говорив, що збираюся повернутися в зону АТО? Я дуже цього хотів. Але не був упевнений, що вийде. Ногу пришили, я її відчував, і все ж хірурги попереджали: можливо, кінцівка не приживеться. Навіть півроку тому, коли приїхав на чергове обстеження, мені сказали, що не виключена ампутація. Мовляв, що ж ви хочете, така важка травма!
Про те, за яких обставин старший сержант Козак її отримав, повідомляв навіть сайт Адміністрації президента України. Петро Порошенко нагородив бійця орденом «За мужність» III ступеня. Адже Сергій позбувся ноги, рятуючи товаришів по службі.

- Я був старшим провідним колони, їхав на головному БТРі, - згадує Сергій. - У машині перебувало вісім чоловік. Моїм завданням було забезпечити безпеку колони і довести її до місця дислокації. Бойовики влаштували засідку таким чином, що наш БТР повинен був впасти в обрив. Після цього бойовики планували атакувати танк, що йшов слідом за нами. Я бачив людину, яка відкрила вогонь по БТРу. Снаряд пропалив броню і влучив у мене і водія Юрія Весельського. Нас засліпив спалах. Я боявся одного: щоб снаряд не вибухнув прямо в БТРі. Тоді загинули б усі хлопці. На щастя, цього не сталося - снаряд наскрізь пробив машину і вийшов назовні.

- У тому бою ми залишилися живі завдяки Сергію, - згадував товариш по службі Козака Андрій Терепа. - Вибух не трапився тільки тому, що в машині були відкриті всі люки. Зробити це прямо перед боєм наказав Сергій. Якби не цей наказ, всі хлопці загинули б.

- Як тільки снаряд вилетів з БТРа, ми відкрили у відповідь вогонь, - продовжує Сергій. - Я відчував, що в мене пече права нога, але намагався не звертати на це уваги. У нас стріляли снайпери і автоматники, ми щосили намагалися відбити атаку. У якийсь момент закінчилися патрони, я поліз за новими і побачив, що у мене ... немає лівої ноги. Вона висіла на тоненькому клаптику шкіри. З неї стирчали розірвані закривавлені судини. Моторошне видовище. Але я повинен був продовжити бій. Підвівся на правій нозі і почав стріляти. Помітивши, що зі мною сталося, хлопці хотіли накласти джгут. Стали по черзі колоти мені буторфанол (сильне знеболювальне. - авт.). Потім допомогли вибратися на БТР, звідки було зручніше вести стрільбу. Я розумів, що на одному клаптику відірвана нога довго не протримається. Далі діяв інстинктивно. Взяв рюкзак, в який планував складати боєприпаси, і поклав туди свою ногу. Робив це спокійно, не панікував. Напевно, почав діяти буторфанол, бо ліву ногу я взагалі не відчував. Права нога пекла - вона була сильно обпалена, в неї вп’ялися оскільки снаряда.
Але я продовжував відстрілюватися. Одночасно інструктував хлопців - говорив їм, як витягти водія Юру з БТРа. Йому, як і мені, снарядом відірвало ногу. Коли Юру витягли назовні, а сепаратисти нарешті відступили, я подзвонив командиру. Він сказав, що підмога вже їде. Попросив мене тільки не втрачати свідомості. Коли приїхала допомога, нас з Юрою перенесли в інший БТР. Відірвана нога лежала у мене в рюкзаку. Я вже розумів, що став інвалідом. Прийняв це як належне. Без ноги, так без ноги. Головне - живий. Уявіть моє здивування, коли, прокинувшись в реанімації, я раптом побачив замість культі ... перебинтовану ногу?

Я навіть не зрозумів, що відбувається. «Що це?» - Запитав у хірурга. «Нога», - відповів лікар. «Чия?» - Запитав я. Хірург не витримав і розсміявся. А я спочатку вирішив, що мені це сниться. Ну як таке може бути, якщо сам поклав відірвану ногу в рюкзак?

Дорога від місця бою до Ізюму, де прооперували Сергія Козака, зайняла не менше п'яти годин. Але лікарям вдалося неможливе - вони пришили офіцеру ногу. Це зробив відомий хірург Ігор Гангал з Київського військового госпіталю, який випадково опинився в Ізюмській лікарні у відрядженні.

- Пізніше тамтешні лікарі зізналися, що без нього з таким складним випадком не впоралися б, - каже Сергій. - «Вашу ногу ми ампутували б, - сказали вони. - Але Ігор Іванович спробував її зберегти ». Спасибі велике йому і всім лікарям, які мене рятували. Я, до речі, просив їх не дзвонити дружині - не хотів, щоб Наташа хвилювалася. Їй і без того переживань вистачало. Адже я пішов на фронт добровольцем. Зробив це через два дні після того, як у мене народилася донька Ліза. Дружині, мамі і семирічному синочкові збрехав, що прийшла повістка. А вже будучи в Донецькій області, говорив їм, що перебуваю на полігоні в Миколаєві.

Зізнався, що воюю в зоні АТО, тільки коли на пару днів приїхав у відпустку. Наташа цілий день проплакала, але все зрозуміла. До того як мене поранили, ми щодня зідзвонювалися. Потім я пропав. Коли Наталчин брат все ж зміг додзвонитися на мій телефон, трубку взяв лікар і все розповів. Дружина відразу до мене приїхала. А ось з сином Ярославом два місяці спілкувався тільки по телефону. У свої сім років він вже став справжнім чоловіком. «Я допомагаю мамі, як ти і просив, - казав мені син. - Я ж залишився за головного. Але, тату, повертайся скоріше! Нехай краще ти не будеш героєм, але завжди будеш зі мною».

Одужання Сергія Козака чекали і його товариші по службі. Щоб підбадьорити побратима, військовослужбовці записали для Сергія відеопривітання.

– Я теж хотів повернутися до хлопців. Але в той момент це бажання здавалося нездійсненним, – зізнається Сергій. – Реабілітація – це довго і досить непросто. Ти начебто виконуєш всі вправи, але нога все одно тебе не слухається, болить ... У військовому госпіталі лікар з лікувальної фізкультури навчив мене спеціальним вправам, які я, опинившись вдома, постійно виконував. Впорався без реабілітаційних центрів. Допомагала присутність коханої дружини і дітей. Доньці Лізоньці зараз вже рік і вісім місяців. Вона дуже на мене схожа (посміхається). Поступово я йшов на поправку. Пришита нога відновлювалася. Одним з моїх перших серйозних досягнень було те, що я сів за кермо. Зміг водити машину, як раніше. Цікаво, що в той момент без інвалідного візка я ще не ходив. Нога була в апараті Ілізарова, але натискати на педалі вже виходило.

- Нога вже не боліла?

- Боліла. Вона і зараз болить. Але я звик до цього стану. Буває, вночі прокидаюся і не можу зрозуміти, чому нога не болить. Навіть стає не по собі. Але потім звичний біль повертається. Для мене головне те, що я можу ходити. Іноді накульгую, але це дурниця. Лікарі кажуть, що чим більше навантаження, тим краще. І якщо я хочу швидше відновитися, повинен багато рухатися. Тому, опинившись вдома, не сидів без діла.

- Знаю, що ви допомагали військовослужбовцям ...

- Так, разом з іншими хлопцями-атовцями відкрили при Чернівецькій міськраді координаційний центр соціальної та психологічної підтримки учасників бойових дій. Ще намагалися допомогти бійцям отримати належні їм за законом ділянки землі. Я зіткнувся з жахливою реальністю - не знаю, як в інших регіонах, але на Буковині учаснику АТО отримати землю практично неможливо. Кругом корупція, все робиться по знайомству. А якщо у тебе немає зв'язків, сподіватися нема на що. Кілька разів ми з хлопцями, намагаючись добитися справедливості, навіть зривали сесії міськради. Але все марно.

- Самі хоча б отримали землю?

- Ні, зараз отримую тільки під садівництво. Єдине, що нам вдавалося, - допомагати бійцям психологічно. Багатьом хлопцям це необхідно. Ми залучали до нашої ініціативи психологів. Пускай не все, але щось у нас вийшло. А коли я відчув себе краще, зрозумів, що готовий повернутися на фронт.

- Що сказали лікарі?

- Ще півроку тому це питання навіть не обговорювалося - хірурги були категорично проти. Не давали ніяких прогнозів. Та й сам розумів, що рано. Але результати останнього обстеження виявилися більш втішними. Я пройшов медкомісію, і лікарі визнали: до виконання бойових завдань готовий. Хірурги дивувалися: «Як вам вдалося так швидко відновитися?» Я старався. І тепер уже ходжу, навіть бігаю. Правда, нога як і раніше в спеціальному гіпсі, схожому на панчоху. Але він мені не заважає. Це пластиковий Турбокаст. Я його практично не відчуваю. Гіпс не заважає мені виконувати бойові завдання. А ходити в ньому має бути ще довго. Щоб кістка повністю відновилася, потрібно кілька років. Не можу ж я весь цей час сидіти вдома, знаючи, що хлопцям у зоні АТО потрібна допомога.

Товариші по службі влаштували Сергію теплий прийом. Про бійця, який повернувся на фронт після того, як йому пришили ногу, тепер ходять легенди в багатьох батальйонах. Сергія Козака призначили головним сержантом роти.

– Там, де ми зараз знаходимося, відносно спокійно, - каже Сергій. - Я постійно говорю про це дружині, щоб вона не хвилювалася. Поставив її перед фактом – їду на фронт, і все. Наташа знає: якщо я щось вирішив, відмовляти марно. Зараз багато говорять: мовляв, з такою травмою міг би вже і не йти, ніхто тебе не засудив би. Але якщо так розбиратися, то я і в 2014 році міг нікуди не йти. Коли 25 березня написав заяву з проханням відправити мене як старшого сержанта запасу на схід, я фактично отримав відмову. Тоді передзвонив на «гарячу лінію» Міністерства оборони України і настійно попросив оперативного чергового все-таки відправити мене на війну. «Ви закликаєте до армії 20-річних хлопців, які нічого не вміють, - сказав. - А у мене є і сили, і навички ». Так міркую і зараз. Звичайно, мені хочеться побути з дружиною і дітьми. Донька росте фактично без мене. Ярослав звик, що тато постійно в роз'їздах. Але я роблю це для того, щоб мої діти жили в мирі. Сподіваюся, вони мене зрозуміють.

Джерело: fakty.ua