В Америці Ірина Ворніку відкрила для себе чоловічу професію 39 річна Ірина переїхала з Чернівців до Каліфорнії і стала водієм вантажівки. Чому українка обрала саме цю професію, і яке воно - життя жінки на американських дорогах?
Я їжджу вночі, я їжджу вдень, я їжджу в сніг, в дощ. Завжди, в мене нема такого, що я боюсь не їхати туди чи туди через погодні умови. Не знаю, то певно вже хочеться екстриму, чи як, - розповідає Ірина.
Ірина до приїзду в Америку ніколи не водила машину. За освітою вона юрист, щоправда в Україні за професією не працювала, була домогосподаркою. З чоловіком і трьома дітьми жила у Чернівцях, допоки у 2018-му не виграла грін-карту. Через кілька місяців родина вже летіла до Каліфорнії, про це повідомляє «Голос Америки».
Треба було починати все спочатку, з нуля, без грошей, без зв'язків, без нічого. І я обходила трак драйвінг усіма можливими шляхами. Я вчилася на медсестру, я працювала, прибирала будинки, я доглядала за похилими людьми, - пригадує Ірина.
Утім, усі ці роботи не дозволяли здійснити мрію родини – купити власний будинок. Курси підготовки медсестер, на які ходила Ірина, закрили. Тоді Ірина ще раз задумалась про вибір професії.
Так вийшло що в мене була одна дорога тільки на тракінг, бо манікюр, педікюр, косметологія, то мені все не сподобалось. То я вирішила що піду тільки на тракінг, - розповідає чернівчанка.
Зараз жінка зізнається, що попри усі перестороги, палко полюбила свою роботу.
Мені дуже подобається. Мені подобається те відчуття, коли ти ведеш ту машину в 80 тис. паундів і контролюєш”.
Хоча перший рейс, згадує Ірина, мав би відлякати від водіння фури назавжди.
Я виїхала на Колорадо, і коли я подивилась в дзеркало, то я вже не бачила трейлера, я вже бачила його у вікні коло себе і він вже складався, то була страшно, я не знала що робити, то був перший рейс, перший мій сніг, я ніколи не вдягала ланцюги, ніколи, я не знала що роботи з трейлером.
Зараз її життя - дорога. За плечима сотні доріг і літрів спаленої солярки. З усіх штатів вона не була лише в Алясці. Щодня проїжджає близько 1100 кілометрів. Це і для чоловіків, каже, багато. Попри те Ірина ніколи не забуває, що перш за все - вона жінка. В її вантажівці можна знайти багато косметики, сукні і навіть підбори.
Тому що хочеться відчувати себе жінкою, я і так цілими днями, якщо в траку, то в кросівках чи в джинсах, то в спортивній одежі, але все одно хочеться чогось такого жіночного. Якщо я приїжджаю додому, я ходжу на шпильках і в сукнях, тому що джинси і кросівки набридають за тиждень чи за два.
Хоча інколи в дорозі жінкою бути не легко. Буває, що на зупинках інші водії починають робити непристойні пропозиції:
Я мила в своїй машині вікна, то один водій підійшов і сказав, щоб я його вікна помила. Питає скільки я хочу грошей за то. Я йому сказала, що зараз викличу поліцію, то нехай в них запитає скільки коштує помити вікна.
Ірина між розмовою показує свою захисну амуніцію - дерев’яну биту.
Купила цю штуку, в мене жінка на касі спитала: "нащо тобі то треба?”, і я сказала: для нічних гостей, якщо прийдуть, і вона дуже сміялась.
Чоловік Ірини спочатку був проти такого вибору професії, та вони уклали угоду - тимчасово помінятись ролями.
Ми домовились з ним, що я працюю, він вчиться і доглядає за дітьми. Коли ми приїхали, було навпаки. Зараз я навіть нічого не готую. То все чоловік, я приїжджаю, - він мене зустрічає з квітами, він мені готує сніданки, вечері. В мене немає образи, злості, бо ми виконуємо однакову роботу, бо бути з трьома дітьми вдома - не дуже легко.
Чоловік дарує Ірині квіти після кожного рейсу. Сталий заробіток Ірини дозволив родині реалізувати їх мрії в Америці.
В мене вдома, на шафі є аркуш, де було написано що я хочу зробити. Бізнес ліцензію, акаунти повідкривати, купити трак, купити трейлер, купити машину, і в кінці дім купити, і то все вже виконане, залишився тільки дім.
Дім, каже Ірина, уже мають купити до Різдва.
