20-річний чернівчанин Владислав Стойка з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України Реклама
Ще до початку великої війни 20-річний чернівчанин Владислав Стойка записався резервістом у чернівецьку тероборону. Нині він на посаді старшого бойового медика стрілецької роти 92-го батальйону 107 окремої бригади ТрО віддано несе службу на позиціях на кордоні з росією, - йдеться у матеріалі 107-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Буковини.
Сім’я Владислава – це відомі у Чернівцях медики. Батько, мати і брат хлопця у перші дні повномасштабного вторгнення також пішли служити до армії.
«Війна застала мене у Києві. 24-го лютого я бачив хаос, паніку серед людей. Чув перші вибухи у Гостомелі. Тоді, не завершивши свої справи у столиці, вирішив негайно повернутися до Чернівців. Добирався додому дві доби. А вже ввечері 25-го я був у військовій частині. Зідзвонився з мамою, розповів їй про це. Вона відповіла, що вони з братом також уже в армії. Крім того, мій батько теж пішов служити в тероборону. Жодних заперечень, жодних відговорок про те, що не варто йти до війська, у нас не було. І це при тому, що напередодні початку війни ми на цю тему з батьками не спілкувалися. Просто так вийшло, що всі ми в перші дні війни записались в ТрО», – розповів Владислав.
Найскладнішими для хлопця на фронті були перші обстріли.
«Це коли 30 «прильотів» буквально за кілька годин, – каже він. – І ти не можеш ані поворухнутися, ані побігти кудись. Просто сидиш і чекаєш. Сидиш і спостерігаєш за тим, як ці «прильоти» наближаються до тебе все ближче і ближче».
Юнак поділився історією про першу медичну допомогу, яку йому довелося надавати на передовій.
«Російський ПТУР (протитанкова керована ракета) влучив у трактор, яким водій допомагав копати позиції та бліндажі моєму підрозділу. У чоловіка було безліч осколкових поранень, але він дивом залишився живим і практично неушкодженим. В той момент я швидко взяв себе в руки, намагався не розгубитися. Надав постраждалому професійну медичну допомогу. Побачив у його голові осколок. Звісно, діставати його я не мав права, тому просто перев’язав. Пояснив йому ситуацію, заспокоїв. І відправив чоловіка на стаціонарне лікування до шпиталю. Він до сих пір ходить і дякує мені за цю роботу», – розповів Владислав.
Тероборонівець додає – часто через складні погодні умови неможливо заїхати на бойові позиції бійців транспортом. Це дуже ускладнює процес евакуації постраждалих.
«Але якою б не була складна ситуація, я обов’язково маю допомогти своїм хлопцям. Навіть, якщо до позицій доведеться йти пішки чи нести поранених солдатів на собі», – каже юнак.
Хоч тривале перебування на передовій втомлює бійців, та Владислав каже, що не дуже сумує за рідним домом:
«Оскільки я «рвався» сюди, на фронт, мені складно зараз сказати, що я мрію повернутися до Чернівців. Тут я себе почуваю достатньо комфортно і відчуваю себе потрібним моїй країні та побратимам. І це приносить мені задоволення! Тож, наразі жодних мрій у мене немає, крім однієї – перемоги України».
