Біг кілометр із роздробленою ногою під атаками дронів. Історія нацгвардійця Вадима Лобчука

Будівельна компанія Ярко Ярковиця Чернівці Буковина

«Під час боїв у Серебрянському лісі, я увійшов у кураж, сміявся і плакав. Так приліпилось псевдо Джокер»

На війні цей боєць не грає ролей, але в найкритичнішу мить у ньому прокидається щось від Джокера: спокій посеред хаосу й майже фірмова посмішка. Вона з’являється тоді, коли стає найгарячіше. Саме так у бій заходить чернівецький гвардієць Джокер, про якого розповідає військова частина 3113 НГУ.

До війни цілеспрямований та веселий Вадим Лобчук працював технологом на заводі з виробництва йогуртів на Львівщині. Але коли почалось повномасштабне вторгнення, рішення прийшло миттєво.

«Я прийшов зі зміни вночі, лиш ліг, і до мене подзвонив побратим зі строкової служби і сказав, що почалась війна. Я думав, що він жартує, якщо чесно. Але після того, як побачив новини, за кілька годин зібрав валізу і направився у військову частину», – згадує Джокер.

Дорога розтягнулася на кілька днів: запізнені потяги, відсутність сполучення, хаос перших годин вторгнення. Але зрештою він разом із побратимом потрапили в Чернівці. Там вони разом з підрозділом розпочали активну підготовку до виїзду на передову.

Коли Вадим згадує перший бій, не може всидіти на місці – надто живі спогади, які закарбувалися у пам'яті. У підрозділ він прийшов як кулеметник, поруч – досвідчені бійці, які вже були на різних напрямках, але дивувались його сміливості завжди йти в бій серед перших.

«Виходить на нас побратим Ворон і каже: «Хлопці, контакт!» І починається двіж… Я зарядив кулемет – заклинило. Забився піском. Думаю, все, він стріляти не буде… Взяв РПГ. І почалась перестрілка на гранатометах», – розповідає гвардієць.

Бій тривав понад годину. Міномети, танк, ракети – але тоді, каже Вадим, ще не була така важка ситуація, як зараз.

Не було стільки дронів. Зараз війна набагато страшніша», – каже Джокер, ледь посміхаючись.

Спочатку Вадима називали Малюком – він був наймолодшим у підрозділі, всього 20 років. Але справжній позивний з’явився вже під час боїв у Серебрянському лісі.

«Я ввійшов у такий кураж – і сміявся, і плакав… Так приліпилось псевдо Джокер. Бо трохи шалений. «Підйом» від Джокера окупанти відчували раніше, ніж сонце піднімалося над лісом. Я любив встати о 6:30 і трохи їм зробити подарунки з РПГ», – жартує гвардієць.

Одну історію з участю Джокера переказують у частині вже як легенду. Тоді гвардійці відбили штурм російських окупантів і знищили всю групу їхніх спецпризначенців.

«Почався штурм. На сусідній позиції хлопці були важкопоранені і не могли вести бій. Командир спитав, хто готовий зайти. Пішли ми з Буцефалом. Позиція була розбита, засипана мінами, свій боєкомплект ми відстріляли за перші 15 хвилин, взяли набої побратимів. Почався контактний бій з їхніми штурмовиками. Їх було десь півтора десятки. По тактиці видно, що добре підготовлені. Гаряче – не те слово, слава Богу ми вистояли. Усіх відправили «на концерт до Кобзона», – спокійно розповідає Джокер.

Гвардійський незламний характеррозкрився, коли він ледь не втратив ногу після чергового обстрілу. Одразу після поранення боєць пробіг вночі з роздробленою кінцівкою майже кілометр під постійними атаками дронів –евакуйовував себе сам, не наражаючи більше нікого на небезпеку. Мчав на позицію бойового медика Рамахи. Той розповідає, що якби Джокер одразу не прибіг, то невідомо, чи потім взагалі зміг би встати. Через десяток осколкових поранень почалось нагноєння, ще й було роздроблена кістка. У польових умовах, просто в окопі під вогнем, бойовий медик щодня обробляв рану, вводив знеболювальні та антибіотики, які скидали з дрона.

Попри поранення, Джокер потрохи чергував на позиції і розробляв ногу. Найбільша пересторога була щодо зараження крові, але відмінна робота медика та непереборна сила духу гвардійця дозволили статись диву. Через 12 днів Джокер зміг піднятися, і самостійно вийшов разом з усіма. Тепер може навіть грати в футбол.

«Треба бути сильним духом! Якщо не маєш духу, довго не витягнеш. Я йшов собі на позитиві і вів хлопців. Ти заходиш реально на стальному характері. Там є навіть такі моменти, що треба мати сталеві нерви і не тільки нерви. І, повірте, у наших хлопців вони є», – з гордістю за побратимів каже Джокер.

Довелось одного разу чернівецькому гвардійцю зустрітись з кадирівськими тіктокерами. Наступали красиво, каже Джокер, а тікали швидко.

«Я ще ніколи такого не бачив: четверо тіпів у чорному, в кедах, в броніках… Виходить на мене душман. Командир каже: «Пацани, до вас гості, здаватись не хочуть». Ну, я вистрілив туди з підствольника два рази. Одного вбили, одного поранили, третій і четвертий втекли. Тіктокери якісь. У підрозділі досі зберігають їхню нашивку «Ахмат сіла».

Це не перший раз, коли окупанти кидали своїх на полі бою. Іншого разу росіяни кинули свого пораненого помирати, а замість турнікету, дали йому якийсь скотч. Коли ж сам Джокер отримав чергове поранення, то його побратими навіть під обстрілами намагались евакуювати його. І у підсумку це вдалося. Сьогодні гвардієць відновлює сили, і мріє про мирне життя. Великих планів не будує, а хоче насолодитись спокійним і тихим життям у вільній незалежній Україні.