Фото: Maxym Kozmenko
Лікарі й медсестри реанімаційного відділення Глибоцької ЦРЛ не просто рятують життя, вони останні, хто його втримує на землі
Реклама
Які в них гарні очі! За масками не видно їхніх зашарілих від втоми облич, поморщеної від спеки шкіри, не видно блідо-рожевих губ. Лише очі. Чарівні очі.
Вони спілкуються очима, вони сміються очима, переживають й сумують очима. В реанімаційному відділенні доводиться переживати всі емоції. На жаль, і сум, гореч. На щастя, радісних митей більше, в рази більше. Тому очі в лікарів й медсестер палахкотять. Це видно.
Богдан Гой, лікар-анестезіолог, оглядає пацієнтів, розпитує, слухає. Він радіє, - так, очі виказують його радість, - коли не чує через фонендоскоп хрипи в легенях пацієнтки.
«Йдете на поправку, як інакше», - каже лікар жінці, яка з головою пірнула під ковдру.
«Тут у нас минають дні і ночі», - розповідає медсестра Любов Холевчук, опершись на робочий столик.
Зміна триває добу. Якою є остання година чергової зміни, не знають. Бо доба може тривати більше, ніж годинникових 24 години. Та жодних скарг.
А що справді важко, - про це теж їхні очі кажуть, - це дістатися робочого місця. Банальна відстань. Більшість живе по селах, хтось за десяток кілометрів від Глибоки.
«Головне, щоби той, хто їде, не впізнав, шо це медик його зупиняє», - далі медики замовкають. Очі вже не сміються.
Лікарі й медсестри реанімаційного відділення Глибоцької ЦРЛ не просто рятують життя, вони останні, хто його втримує на землі. Вони зачиняють ворота в небо. Та вони про це не скажуть, лише очі. Чарівні очі. Про це пише пресслужба Чернівецької ОДА.
