Сьогодні виповнюється рік зі дня загибелі відомого маріупольця, журналіста, оператора Олексія Андреєва.

«Я не можу не піти, зрозумій мене!» Ці слова були майже останніми, що сказав дружині телеоператор, сержант ВСУ, маріуполець Олексій Андреєв перед тим, як з невеличкою групою сміливців рушив на дуже небезпечне завдання, з якого вже ніхто з них не повернувся.

 

 

 

 

Він дуже важко переживав смерть батьків. Особливо мами, до якої ставився з величезною ніжністю. Наталя згадувала, як завжди в неділю, в день сімейного обіду, Олексій тільки встигав переступити батьківський поріг, як мати летіла йому назустріч, мов не бачилися років п'ять. "У нього було одне - «Маменька!» і усмішка до вух. Вона маленька, він на дві голови вищий, тож, постійно цілував її в тім'ячко. І вони якийсь час так стояли, обнявшись”.

Все це щастя зникло разом з тими, хто пішов з життя. Залишились спогади і розуміння, що їм, живим, треба йти далі. Наталя працювала головним режисером на телеканалі "Чернівецькій промінь”, а Олексій відкрив майстерню з лазерного різання та гравіювання, де виготовлялись різні вироби: від фотозон, сувенірів, предметів меблів до ажурних дверних полотен. Ескізи виробів малювали вдвох, конструюванням займався Олексій. Справи йшли непогано: оптові замовлення, вихід на румунський ринок. 

Зароблені гроші наближали втілення спільної мрії - знімати документальне кіно про війну та переселенців. Вони прагнули робити не комерційний продукт, а фестивальний, щоб розповідати правду про події в Україні всьому світові. Олексій, який в юності грав в гаражній музикальній команді, а потім багато років писав музику, почав брати приватні уроки нотної грамотності й планував піти навчатись саунд-дизайну. До вже готових сценарних планів майбутніх фільмів писав музику. Дуже радів, коли щось виходило в творчості або бізнесі.

24 лютого о п'ятій годині ранку з Маріуполя зателефонував друг Олексія Влад Зубенко, який працював монтажером на ТВ-7. «Леха, почалося! Все, танки заходять! Ну то що, ми йдемо?», Льоша відповів: «Йдемо!». Помітно було, що колись вони домовлялись про те, що робити, якщо почнеться велика війна. Наталя зрозуміла: він вже все вирішив. Незважаючи на добродушний вигляд, її чоловік мав міцний внутрішній стрижень. 

Олексій за один день розрахувався зі всіма замовленнями, звільнив робітників, дав Наталі ключі від майстерні, де після фарбування сохла остання партія продукції. А наступного дня почав збирати наплічник. До військкомату пішли разом. Не встигли пройти з десяток метрів, як на абсолютно порожній дорозі назустріч виїхав чорний бусик з надписом "Ритуальні послуги”. У Наталі підкосились ноги і вона стала опускатися вниз. Чоловік вчасно її підхопив і вони попрямували далі. 

Коли Олексій вже майже відстояв довгу чергу з добровольців, Наталя влетіла в приміщення, на ходу мало не знісши вертушку з черговим: "Ну ні, якщо хочеш воювати, йди в ТРО!” Їй тоді здавалось, що таким чином чоловік залишиться поруч, а не піде на фронт. 

Поїхали в ТРО, там його записали і залишили в казармі: "Все, ти відтепер військовозобов'язаний”. Під час навчання бійців возили в гори, де вони в повному обмундируванні, в броніках та касках долали по 25 км щодня. Для 49-річного Олексія це було дуже важко. Коли він за тиждень приїхав на день додому, Наталя відзначила, як сильно він схуд і як рішуче був налаштований.  

"Нема таких, кому не страшно”

22 листопада 2022 року Олексій з хлопцями опинилися в Харківській області на кордоні з Білгородською. Він був командиром відділення. В квітні позиції підрозділу обстріляли два російські танки. Олексій отримав сильну контузію, тимчасово втратив слух, мав тріщини ребер і сильний забій хребта. Його відпустили додому на лікування. До Чернівців чоловік їхав, лежачі на сидіннях автобусу. 
Всю відпустку дружина разом з лікарями намагались поліпшити його стан - кололи, капали, лікували. Було ясно, що за відведений час повністю вилікуватись Олексій не встигне, тож вмовляли оформити лікарняний. Але він відмовився і рвонув назад до хлопців, які вже мали перші жертви: 200-ті та 300-ті. Їхня Чернівецька тероборона стала підрозділом ЗСУ.

Невдовзі чернівчан із Харківської області перекинули до Бахмуту, з вогню та в полум'я. Олексій казав, що в порівнянні з тим, що відбувається в Бахмутському районі, Харківська область здається курортом. В той час Бахмут вже був окупований, хлопці тримали оборону неподалік. Саме тоді Олексій сказав дружині: "Немає таких, кому не страшно. Просто одні відмовляються йти на ризик, інші бояться, але йдуть”.

Він сам був з других. Тож, коли під Богданівкою набирали групу добровольців на дуже небезпечне завдання, Олексій погодився, незважаючи на відмовляння друзів: «Леха, не йди туди зараз!». Відповівда: "Я сержант, я не можу не піти".

Імовірно Олексій відчував, що це буде його останній вихід на позиції, бо "на дорожку” замість одного традиційного дзвінка дружині, він зробив три... Група пішла 25-го листопада, на повернення чекали 29-го. Але зв'язку з нею вже не було. 

Влітку 2023-го Андреєв встиг на фронті відзначити свій 50-річний ювілей. Дуже пишався, що народився 24 серпня, в день, що згодом стане головним святом його країни. 

Рік у Пеклі 
З листопаду всі восьмеро буковинців вважалися зниклими безвісті. Рідні бійців об'єдналися в неформальну групу, щоб з'ясувати, що трапилось з хлопцями і де вони зараз, плекали надію, що серед мертвих їх нема. Кожен з родичів (а це переважно мами, дружини, сестри) щодня, вранці та ввечері, переглядав кілометри відео та фото з зображеннями українських воїнів, полонених, живих та мертвих. Збільшували моторошні кадри з тілами, що вже навіть розклалися, щоб переконатися: наших серед них немає. 

Наталя розповідала, який жах відчувала, коли бачила на небіжчикові берці, як у її чоловіка. На питання, що краще, мати надію чи знати про найгірше, відповіла: "Краще знати. Невизначеність мучила так, що за рік можна було збожеволіти! Я жила, мов у Пеклі!”

 

Ще взимку Наталя здала для відбору проби ДНК Олексієву шапочку, що ще в грудні хлопці прислали з іншими речами. Через халатність слідчого ця шапочка чотири місяці пролежала в сейфі і потрапила до лабораторії тільки після чисельних скарг дружини.

 

Проба підтвердила збіг з ДНК одного з тіл, репатрійованих з Росії. Зробили другу пробу, - повне підтвердження. В жовтні, майже через рік після загибелі чоловіка, Наталю запросили в Київ на впізнання. Її супроводжували дядя та подруга-лікарка. 

Олексій став другим з групи, смерть якого підтверджена і чиє тіло повернули до України. Першим був його товариш з позивним Алекс і про маму якого турбувалися всі дівчата, бо вона ледве перенесла загибель єдиного сина. 

В перші ж дні атаки на Маріуполь загинув і друг Олексія, боєць Маріупольської тероборони Влад Зубенко, за долю якого Андреєв дуже хвилювався. 

"Ну це ж не орки!” 
На похованні Андреєва було багато військових, всі вони служили з ним разом. Багато хто страждає на "синдромом того, хто вижив”, комплексом вини за те, що загинув інший. Ці хлопці дуже важко переживають поховання друзів і я бачила, скільки сліз було на їх мужніх обличчях, коли після прощання підіймалися з колін і відходили від Олексієвої труни. 

Через декілька днів я запитала засмучену Наталю, що хлопці розповідали про її чоловіка. Вона трошки замислилась і несподівані вологі очі весело засяяли: "Скаржилися, що не дозволяв мишей вбивати у бліндажах! Казав: "Ну це ж не орки!” Льоша завжди дуже любив тварин. В місці розташування будував котам будки, коли було холодно. Завжди їх годував, купував корм, замовляв його хлопцям, коли кудись виїжджали. Чоловік був страшенним кошатніком! Мав надзвичайні відношення з котом Кузею, якого привіз з Маріуполя. Той взагалі нікого до себе не підпускав, окрім Олексія. Весною 2023-го старенький Кузя дуже захворів, навіть вже не вставав і я все вмовляла його дочекатись Льошу, який їхав до Чернівців на лікування після поранення. І кіт дочекався, почувши знайомий голос, навіть якось перейшов через всю квартиру. Сів на порозі перед своїм другом, а потім вмер у нього на руках”.