Військові в повному оточенні, зуміли стримати натиск росіян Реклама
Весна, літо та осінь: понад 173 дні чернівецькі нацгвардійці обороняли свою позицію. Постійні штурми, танки, БТРи, мотоцикли, дрони, які залітали прямо у бліндаж та майже щоденні стрілецькі бої. Сармат, Кіт, Приход, Док та Краб – позивні воїнів 24 полку імені гетьмана Петра Сагайдачного. Вони в повному оточенні, зуміли стримати натиск росіян. Разом з кількома побратимами вони не лише передавали цінну інформацію, а і ліквідували близько 2 рот окупантів, повідомляє Військова частина 3113 Національної гвардії України.
Коли до їхніх позицій уже не діставали ні свої дрони, ні артилерія, гвардійцям вдалося не просто самотужки відбиватись і вистояти, а втримати позицію, а згодом вийти до своїх. Вони змогли тричі обманути ворога, прикидаючись «своїми», уникнути полону та своєю титанічною стійкістю змусити росіян змінити плани наступу.
Колишній вчитель географії – лейтенант Юрій Чубрей з позивним Сармат, потрапив на позицію разом із солдатом, який в цивільному житті виготовляв пам’ятники, Олександром Микицелом на псевдо Кіт. На сусідній позиції працювали їхні побратими: колишній будівельник та автомайстер, а нині молодший сержант Олександр Іпатенко з позивним Приход та фельдшер, який 16 років працював у відділенні реанімації, сержант Ярослав Руснак, якого товариші кликали Доком. Неподалік від них весь час був молодший сержант Олександр Світлий з позивним Краб.
Шлях під постійним прицілом ворожих дронів здавався найбільшим викликом, хоча насправді найважче чекало попереду: 173 дні на позиції, місяці боротьби у повному оточенні. Нацгвардійці вистояли. Російські FPV ускладнювали пересування. Логістика була можлива лише завдяки скидам із дронів.
«Першу добу ми пройшли й зупинилися на ночівлю. На кожній позиції зупинялися, аби видихнути – дрони не давали йти. По зеленці можна було рухатися, але чуєш дрон – падаєш між дерев чи кущів на 2-3 хвилини. Пролетів» – встаєш і йдеш далі. І так дві з половиною доби до бліндажа», – розповідає Кіт.
«Кожен день ми відбивали атаки піхоти противника, ховались від дронів і мінометних обстрілів. Двічі нас намагались взяти в полон, але ми успішно відбились. Нас врятувало лише Боже чудо і молитва. Інакше як пояснити, коли дрони залітали у бліндаж чи скиди падали під ноги і не вибухали? І таких чудес було багато», – згадує Сармат.
Ворог регулярно намагався прорватися під прикриттям артилерії, мінометів та бронетехніки. Гвардійці знищили з десяток мотоциклів противника і безліч піхотинців.
«Піхота на мотоциклах – фактично щодня атакували. БТРи з танками намагались прорвати позиції двічі на тиждень мінімум, але не доїжджали. Наші оператори БпЛА робили все, щоб зупинити противника на підході, ворожа техніка горіла, і до 20 русаків розбігалися. Їх бійці зустрічали стрілецьким вогнем і знищували. Це загалом біля двох рот окупантів вони знищили за цей час. Але головне було – витягнути наших хлопців звідти», – розповідає Краб.
«Спочатку нас було на позиціях – по троє-четверо, це з суміжниками. Потім позиції почали зміщуватись, об`єднуватись. В арсеналі мали автомати, кулемет і ручний гранатомет: з ними і працювали», – каже Приход.
Для побратимів основним завданням було відслідковувати рух ворога та захищати позицію.
«Доповідали, куди йшли орки, слідкували за дронами. Інколи доводилося приховано вражати їх, щоб вони не дісталися нас. Будь-який рух – і нас би витравлювали артилерією, дронами. Тому ми не відчували сонячного світла. Лише іноді підставлялись, коли Сонце пробивалось через амбразури в бліндажі», – згадує Приход.
Телефон, який взяли із собою, був марний – зв’язку не було. Лишилася камера для фотографій. Через день фотографувалися, щоб бачити, як змінювалося обличчя. Зарядки не було, тому включали телефон лише для фото і вимикали.
Виживання потребувало суворої економії води та їжі. 50 грамів води на день, підігрів на залізних кухлях або саморобних вогнищах, дрібні порції їжі, – все це стало нормою життя під землею.
«Інколи провізії настільки бракувало, що останній умовний шматок хліба ділили на трьох. Крихти на вагу золота, бо ніколи не було відомо, коли прилетить наступний дрон. Одну посилку знайшли за 80 метрів – дуже пощастило. Якби не знайшли, ще 3-4 дні голодні сиділи», – пригадує Кіт.
Згодом окупанти виявили позицію Сармата, Кота та їхнього побратима з суміжного підрозділу. Почався черговий штурм. Їх бомбили з 6 ранку і до самого вечора. А потім піхота намагались вчергове штурмувати їхні укріплення. Ворога відігнали українські дрони. Тоді гвардійці вирішили змінити позицію.
Під покровом туману бійці перемістились до покинутого підвалу в селі, де вони переховувалися ще два з половиною місяці. Трохи пізніше дивом вийшли цілими з позиції та спустились в село також Приход і Док. Знайти вільне укриття – вдалось не відразу. Спочатку воїни натрапили на росіян, які оселились в покинутій хаті. Пізніше нацгвардійці ще не раз прикидались «своїми», коли окупанти заходили «в гості».
«Як ми протримались стільки місяців? Просто тихенько сиділи. Вони заходили до нас у двір, навіть у хату до нас три рази заходили. Але не розуміли, хто ми – приймали нас за своїх, спілкувалися і йшли далі. Ми просто говорили з ними російською», – зізнається Приход.
«Якось прийшов до нас один якийсь їхній командир – ми до нього говорили російською, увійшли в довіру. Він розказував про свої позиції, де вони базуються, багато деталей, це була дуже корисна інформація, яку ми передавали своїм. Згодом він прийшов вже з групою 5-10 росіян, хотіли нас забрати до себе на позицію. Але ми вже вступили у бій, бо зрозуміли, що якщо нас викриють, ми вже не вийдемо. Ми злякали їх прострілами, вони втекли. І тоді ми перебралися на ділянку, куди росіяни не лізли, бо чогось боялися. Той командир так і казав, коли прийняв нас за своїх: туди не треба, там небезпечно. Саме туди ми і перемістились», – розповідає Док.
Виснажені, але непереможені воїни нарешті отримали доступ до води – поруч був колодязь. Та ще на довгий час залишились в оточенні з критичним браком провізії. Приход довго обдумував план як поцупити вулик, який бачив біля укриття росіян. Потім ще довго побратими згадували той момент.
«Там просто була пасіка, тому ми звідти й не йшли. І якось увечері «по сіряку» таки це зробили. Треба було бачити, як ми в росіян з під-носа вулик з медом вкрали. І як же ми їли той мед», – з посмішкою розповідає Приход про першу солодку перемогу за довгий час.
Поранення Сармата ставало усе загрозливішим, жодна з трьох евакуаційних груп, які до них направляли, не могла дійти. І тут ворожі дрони зникли через погодні умови. Тоді блискавично розпочали довгоочікувану операцію з відходу.
«Була сонячна погода, але сильний вітер, дрони не літали. Вони вийшли з Божою поміччю, їх одразу відвезли в лікарню», – розповідає Краб.
«Ми були тривалий час в оперативному оточенні. Тут москалі ходять, тут – наші, вперемішку. Кругом були вороги. Але ми вийшли. Значить кільце не було щільне. Ми 5 кілометрів ішли по відкритій місцевості. Як на долоні у ворога. Але через вітер, певне, вони не запускали дрони по нас. А потім ще десятки кілометрів пішки ми добирались до евакуаційної точки», – пригадує Сармат.
«Коли виходив, я плакав. Просив Бога, щоб було тихо, щоб дійшли. Коли вітерець та менше дронів – вихід був менш ризикований. Ми дуже довго йшли пішки. І вийшли», – згадує Кіт.
Іншій групі довелося відпрацювати ще довше – 173 дні. Село намагалися втримувати чим довше – у центрі ще перебували побратими з іншого підрозділу, підкріплення в тилу ворога з трьох титанічних воїнів-гвардійців забезпечувало потужний фланг. Та врешті кільце замкнулося, на 7 кілометрів вони залишились у повному оточенні, щодня ворогів накопичувалося все більше, виснажених героїв могли викрити будь-якої миті.
«Останні місяці прокидався в надії, що скажуть: ви сьогодні виходите. Трималися за родину, за сім’ю. Згадували у найважчі моменти дім…», – каже Приход.
Аби не впасти духом, часто читали Біблію з побратимами.
«Довго чекали відповідних погодних умов: туману, дощу мряки – щоб дрони не літали, і ніхто їх не помітив. Усе було сплановано до дрібниць: вранці при тумані, тихо, спокійно, без жодного звуку. І вони молодці – просто слухали, що говориш, і робили. Перед тим ми безпілотником розвідку зробили. Але не вели їх дроном, щоб не спалити. Бог їх вивів», – розповідає Краб, який вирушив на зустріч своїм бійцям.
«Ми вже виходили замасковані під росіян. Іншого виходу не було. Усі наші були попереджені, що буде йти група – це наші, не чіпати. Дорогою ми натрапили на розтяжку, та дивом ніхто не отримав серйозних травм», – розказує Док.
Нацгвардійці, наче привиди просочились крізь туман. Йшли пішки понад дві доби до першої позиції своїх. Там їх нагодували та дали перепочити. Здавалося, що все вже позаду, та далі по дорозі побратимів чекала засідка росіян. Їхні провідники загинули, але гвардійці відбили напад окупантів.
Воїни пережили сотні обстрілів та стійко обороняли позиції, попри постійний вогневий тиск та виснаження, підтримували один одного у найважчі моменти та проявили відвагу та тактичну кмітливість, на яку тепер рівняються побратими.
За особисту мужність, відвагу, самовідданість та зразкове виконання військового обовʼязку, виявленні під час виконання бойових завдань з відсічі російської збройної агресії Юрій Чубрей, Олександр Микицел, Олександр Іпатенко, Ярослав Руснак і Олександр Світлий були нагороджені відзнакою Президента «За оборону України». Пройшовши реабілітацію, вони продовжують службу і наближають справедливий мир для України і всього народу.
